Агата Тушинська - Наречена Шульца

через дивацькі мистецькі схильності сина. Пишалася старшим Ізидором, директором великого нафтового підприємства, який після смерті батька став головою родини та головною її фінансовою опорою. Не припускала, що й Бруно колись чекає ця роль. Бо він якийсь не надто серйозний… Ніби й учитель на державній посаді, але часом наражав її на сором і розмови на торговиці. То малює портрети сусідок у самій лише білизні, то якийсь із нього „мазох”. Не розуміла, що йому закидали, але точно знала, що це не комплімент. І що не з'явився без причини. Адже це „Бруньо” не хотів одружуватися. Малював ті свої химерні ескізи. Зникав вечорами. І листів отримував забагато.

Він мав стати інженером, навіть навчався, але цивільне будівництво не перемогло у змаганні з його слабким організмом. Постійно хворів. Його лихоманило. Через зубний біль, бронхіт, запалення сечового міхура. Усе закінчилося лежанням у ліжку. Довго. Надто довго. Може, тоді й кублилися ті його хворобливі думки. Під час безперервного писання. І малювання. Щоправда, базґрав геть як дитина. Намагався малювати на берегах газет, на мішках, у які на торговиці насипали крупу й родзинки. Найчастіше вози з кіньми. Або карету з піднятим верхом. Із запаленими ліхтарями вона виїжджала з нічного лісу. Дивні образи як на дитину.

Відтак малював дитячі голівки племінників. Відвідував їх у Львові, бо Ізидор з родиною лише зрідка бував у Дрогобичі. Заможний брат волів, щоб діти уникали тамтешній понурий, ніби уражений хворобою дім. Бруно любив проводити з ними час — сам невеличкий і прив’язаний до казок. Разом вони фантазували про життя на безлюдному острові…

Я лише двічі відвідала Бруно вдома. Одного разу, щоби подивитися на його „майстерню” — спартанську кімнату без особливого обладнання, наступного — на запрошення його сестри Гані. Тієї, котра невдовзі після смерті матері перебрала її роль. Обидва рази це було сильне пережиття. Темний інтер’єр, повний античних меблів. Дивні гебрейські книжки, молитовники, багатораменні свічники. Стіни, вкриті портретами, ходою примар із викривленими обличчями та спотвореними тілами. Я була вражена тишею і спокоєм, що панували в цьому місці, але це була хвороблива тиша, яка наче підкреслювала тутешнє існування на марґінесі життя. І ці характерні постаті: дивакуватий безробітний племінник, якась кузина на кшталт резидентки, старша сестра-вдова… І всі вони згодом залежні від учительської зарплатні Бруно.

Туди найчастіше поверталися його історії про чорних гусениць, тарганів та злих мотилів. Зовні вони не справляли на мене такого враження. У цьому просторі вони мене повністю пригнічували. Залишали без надії. Позбавляли порятунку.

Цей дім був таємничим, як зі страшної казки. Або — як згодом я сама переконалася — із прози Бруно.

Між кухнею та кімнатою простягався досить великий захаращений коридор. Там стояла шафа з фотографічним обладнанням Бруно, з тими його кліше, які використовував для своїх графічних робіт. Але тоді майже ніхто не знав, що це таке. Учні розповідали мені, що „пан Шульц” ходив до фотографів, домовлявся про якісь зужиті скельця і щось на них дряпав. Це були роботи до майбутньої „Книги Ідолопоклоніння”[9]. Малюнки, які вони з цікавістю, але трохи й з острахом споглядали. Допомагали йому, коли просив. Не заохочував дивитися, але й нічого не забороняв.

Мені він показав цю техніку детальніше. Малював голкою на шарі чорного желатину, що вкривав скло, поправляв, віддавав усе назад фотографові. Малюнок ставав негативом, як на фотографії. Бруно засвічував світлочутливий папір, проявляв і наполегливо поправляв деталі. Якщо не був упевнений в результаті, то коригував лінію і гру світла на робочому столі під вікном, відтак знову просив віднести до фотоательє. І так багато разів, з багатьма графічними роботами. Відштампованими невеликими серіями на різних ґатунках паперу (бромово-сріблястий, з кремовою основою, з матовою поверхнею). Це були ті його знамениті cliché-verre. Справжній витвір мистецтва. Чи не останній у мистецтві XX століття…

З одного боку коридор, куди запхнули ще швейну машинку й розкладні ліжка, вів до заскленої веранди, з другого — до темної кімнатки — комори, яка колись була спальнею матері. Він небагато говорив про неї, але поки вона була жива, то стежила за домашніми ритуалами, пранням, купіллю, сезонним приготуванням їжі чи випічки. Старалася єднати родину. Нехай з’їжджаються, бодай лише на свята, разом їдять — як годиться, у столовій кімнаті, більше довідуються про себе. Рідня — це рідня. Ганя — нещасна, як і Бруно, дружина самогубця, з хворим синочком, але Ізидор — великий нафтовий магнат, добре влаштований у житті, красивий чоловік — хай допоможе решті! Допомагав. Щомісяця надсилав триста злотих.

Була й кімната Бруно. Я лише зазирнула до неї. Звичайне ліжко, крісло, стіл, безліч малюнків на стінах. Склубочені, часто оголені постаті. їхні хтиві тіла аж світилися у півтемряві. Потаємними пожаданнями, приниженням, благанням про співчуття. Руки з бичами. І він як підстилка. Він ще щось хотів мені показати, якийсь портрет, намальований його приятелем, але я бачила лише вогнисті зиґзаґи. І ту вродливу шльондру з ринку в сукні-кльош і капелюшку в центрі кількох малюнків. А все-таки!

Я не