Ірина Сергіївна Потаніна - Бунт моїх колишніх

— Говорю! Обіцяй!

Кілька секунд у гаражі панувала тиша. Ми обоє заплуталися в репліках і намагалися тепер осмислити суть і підсумок суперечки.

— Ну? — обережно почала я.

— Річ у тім, що я приїхав… на твоєму «Форді».

— Правда? я кулею вискочила з гаража. Улюблений «Форд» виглядав неушкодженим. Сказати, що мені гора спала з пліч, означало нічого не сказати. Цілий гірський хребет, який обтяжував мою нещасну свідомість, миттєво розсипався на порох. — Ур-р-ра!

З радісним вереском я кинулася Щурикові на шию і заходилася відчайдушно теліпати босоніжками, в яких не так давно підбила підбори. Такої реакції другий колишній чоловік очевидячки не сподівався.

— Ні, ну ти точно ненормальна. На мене ображатися треба, а ти на шию кидаєшся…

— Ой Шурочко, якби ж ти знав, як я перелякалася! Думала, хтось «Форда» викрав. А це ти, виявляється… Ні, звичайно, я на тебе зла, — я ретельно намагалася прогнати з обличчя променисту посмішку, — і ти повинен заприсягтися мені надалі такого не робити… Але… Як же мені не радіти, коли й авто повернулось, і злочинець сам знайшовся…

— Я не злочинець! — заволав Шурик. — Кет, мені просто конче треба було їхати. Причому, бажано своє авто не світити, його знають. От я й вирішив «Форда» взяти. Хто ж знав, що тебе в неділю ранком сюди занесе…

Слід зауважити, що недільний ранок для мене священний. Цього ранку я відсипаюся, займаюся собою, загалом, роблю все що завгодно, тільки не ходжу в гараж по «Форда». Шурик, зараза, про це знав і вирішив згадати колишні часи. Бачте, раніше «Форд» належав Шурикові. Георгій викупив авто в мого другого колишнього чоловіка, знаючи, що я до нього звикла, мов до рідного.

— Зачекай, — я зібрала всі внутрішні сили, намагаючись придушити власну цікавість. — Шурочко, а скажи-но мені…

— Ти ж обіцяла нічого не запитувати.

— Я брехала. Скажи, як ти примудрився завести машину без ключа?

— А, ти он про що… — Шурик зітхнув з відчутним полегшенням. — Кривдиш… Я на цьому «Форді» два роки проїздив, невже думаєш, змусити працювати не зможу…

— Гаразд, відповідь приймається. А скажи-но ще…

— Ти обіцяла…

— Слухай, — я починала заводитися — жарти з моєю Цікавістю завжди були дуже небезпечні. — Шурику, ти ж знаєш, що маєш справу не з простою людиною, а з приватним детективом…

— Мало того, це не просто детектив, а це ти, Катерина Кроль, що істотно посилює ризик, — в'їдливо перебив Шурик.

— Ти мене вже заінтригував, — провадила я, — тепер у тебе є тільки два варіанти: добровільно розповісти мені, куди їздив, або добровільно віддатися в мої брудні лапи…

— Що? — Шурик гидливо примружився. — А мити їх ти не пробувала? До речі, що ти цими лапами зі мною робитимеш?

— Досліджуватиму. Точніше, розслідуватиму, що відбувається. Розпочну стеження, підслуховуючі пристрої встановлю, залучу до справи різних знайомих із кримінального середовища… За ким ти там на моєму «Форді» ганявся? Може, й не дізнаюся нічого, зате галасу нароблю… Подумай сам — схоже, в усьому зізнатися добровільно тобі вигідніше… Я ж бо можу таке розкопати, що тобі й не снилося…

— Ото ж бо й воно, — закивав Шурик, — із твоєю багатою уявою, коли вже ти візьмешся щось розслідувати, неодмінно навигадуєш бозна-яких небилиць. Може, справді простіше зізнатися у всьому? Бо Жорик мені потім довіку твого нервового розладу не пробачить.

— Пробачить. Йому тепер байдуже. Він взагалі виїхав. У нього, бачся, відрядження.

— Серйозно? — Шурик якось підозріло примружився. — Виїхав у такий момент?

— У який?

— Ну, — Шурик якось знітився, — залишив тебе саму…

— Що вдієш, йому запропонували дуже вигідну роботу, — з якогось дива я вирішила відстояти честь Георгія. — Він ненадовго. Тижнів на два максимум. Я, звичайно, страждаю через відсутність самореалізації, але не настільки серйозно…

Шурик раптом став як укопаний.

— Що? — не витримала я.

— Кет, скажи відверто, чи гарний з тебе приватний детектив?

Цього разу як укопана зупинилась я. Брехати другому колишньому чоловікові не хотілося. Однак, якби я зізналася у власній некомпетентності, напевне, виник би ризик, що моя цікавість залишиться невдоволеною.

— На жаль, — я безтурботно посміхнулася, — я не стільки приватний, скільки чесний детектив, тому змушена зізнатися…

— Зрозуміло, — Шурик сприйняв моє хитре зауваження на свій манір. — Ти права. Скромність, звичайно, прикрашає. Розумієш, — Шурик дивився крізь мене, щось обмірковуючи, — я їздив на твоєму «Форді», тому що стежив за однією людиною… Загалом, мені б не завадили послуги компетентного детектива. Я ось щойно зміркував, що можна залучити тебе… Мені потрібно встановити стеження…

— О, — я пафосно закотила очі до стелі, — стривай, угадаю, — подумки вилаяла себе за підсвідому радість, яку відчула при звістці, що особисте життя не клеїться не в мене одної. — Ти хочеш найняти мене, щоб перевірити, чи вірна тобі Вікторія. Так? Шурику, в мене всі ці стеження вже в печінках сидять! Стала відраза до справ сердечних. Крім того, вона моя подруга, я навряд чи зможу…

— Господи, що ти знову собі навигадувала?! — перебив мене Шурик. — Справа зовсім не у Вікторії. Хвалити Бога, я ще не розучився ставити запитання та вірити її відповідям. Мене просто попросили перевірити на благонадійність деяких потенційних, кгм, партнерів. А сам я це робити не маю ані часу, ні вміння…