Ірина Сергіївна Потаніна - Бунт моїх колишніх

Я зачаїла подих, намагаючись надати обличчю якомога байдужішого виразу. Здається, в мене з'явилася можливість узятися до справи, цілком гідної приватного детектива.

«Ти при своїм розумі?! — пані Сумління, звичайно, вирішила все зіпсувати. — Ти ж навіть приблизно не знаєш, як такі справи робляться! Жорик, якщо ти забула, допомогти не зможе… Про яку справу може йти мова, коли ти просто в підмайстрах у Жорика ходила? Грошики візьмеш, а сама підведеш? І кого? Рідного колишнього чоловіка…»

— Шур, — мені, певна річ, зробилося дуже соромно, — я нічим не можу тобі допомогти… Жорик виїхав, а я без нього нічого не вмію…

Шурик розширив очі від подиву, навіть доторкнувся долонею до мого чола.

— Кет, ти нездужаєш? Звідколи це ти від цікавих і вигідних справ відмовляєшся?

— Не занедужала, — знову згадався мій плаксивий настрій. — Просто давно вже пізнала свою справжню ціну. Далі секретарки, на жаль, ніяк у цій самій детективній справі просунутися не можу…

— Так… Терміново влаштовуємо процедуру під назвою «Зміцнення віри в себе». Та не бійся ти! Допомагатиму. Просто мене всі ці люди знають, та й часу обмаль…

— Які це «всі ці люди»? Вони що, розмножуються? Щойно йшлося про одну людину? — настільки стрімкий розвиток подій остаточно налякав мене.

— Ну, гадаю, так чи інакше, розмножуються, звичайно… — замислено мовив Шурик. — Але не в цьому річ. Слухай, ти зі своєю підлітково-показовою зовнішністю саме те, що мені потрібно… У чарівній наївній панянці ніхто не запідозрить запеклої шпигунки…

Я вирішила демонстративно образитися. Допоки триватимуть ці знущання? Хоча кучерики солом'яного кольору, які завше стирчать врізнобіч, і самій мені здавалися до непристойності тінейджерськими, все-таки я сподівалась на більшу повагу до своєї зовнішності.

— Ну от. Чого надулася? — Шурик помахав рукою перед моїм носом. — Це комплімент. У твоєму віці скакати, наче коник-стрибунець, навіть дуже похвально А головне, ніхто ні на мить не запідозрить у тобі серйозної людини, котра відчинить нам ворота до багатьох таємниць… Загалом, працюватимеш моїм виконавцем… Згодна?

Я постаралася зосередитись.

— 0, — радісно вигукнув Шурик, — тобі навіть вдалося скорчити серйозну пичку. У твоєму випадку це п'ятдесят відсотків успіху.

Я не змогла стримати посмішки.

— Ось тільки посміхаєшся ти несолідно, — незворушний Шурик знущався й далі. — Ніяково підводиш кутики губів, та ще й червонієш при цьому… Як маленька дурненька дівчинка.

До таких вишуканих глузів мій другий колишній чоловік досі не вдавався.

— А по-твоєму я повинна іржати, як велика дурепа? Де ти тільки таких нісенітниць набрався?

— Дарія до школи фотомоделей ходить, — тужливо зітхнув Шурик, — усією родиною беремо участь у відпрацьовуванні її образів… Підозрюю, що незабаром навіть рибки почнуть масово крутитися перед дзеркалом і заучувати голлівудські гримаси… Хатня робітниця Тетяна вчора так охоронцеві в під'їзді посміхнулася, що той з криком «Бабусю, вам що — зле?» кинувся «швидку» викликати… Загалом, розважаємося…

Я співчутливо покивала головою. Дванадцятирічна Даша, донька Вікторії від першого шлюбу, змалечку демонструвала свою деспотичну вдачу, змушуючи всіх жити лише її захопленнями… Це що ж треба було зробити з програмістом Шуриком, аби він навчився звертати увагу на міміку співрозмовниць?!

— Знаєш що? — Шурик, нітрохи не соромлячись моєї присутності, знову сів за кермо «Форда» і продовжував розмову зі мною крізь відчинене вікно. — Ходімо до нас. Вип'ємо чайку та поговоримо докладніше про майбутню роботу. Єдине, про що мушу попередити: я в присутності Вікторії особливо афішувати все, що відбувається, наміру не маю.

— Хочеш сказати, Віка дасть нам змогу побалакати наодинці? — не повірила я власним вухам. — Я б нізащо в світі не дозволила, щоб найближчі люди мали від мене таємниці…

Вікторія Силенська, одна з найвідоміших леді нашого міста, що домоглася і грошей, і статусу самостійно та задовго до свого другого заміжжя, звичайно, мусила неодмінно бути в курсі всіх чоловікових справ.

— Кет, — Шурик посміхнувся, — Віка мудра жінка. Вона чудово знає, що мої справи — це мої справи. Якщо я з якихось причин не втаємничую її в те, що відбувається, значить так потрібно. На відміну від тебе вона поважає мою внутрішню волю і не гине в нав'язливих обіймах цікавості.

— Краще бути потрібним, аніж вільним, — глузливо процитувала я класика. — Втім, кожен обирає свій шлях. Я, як тобі відомо, вірний прихильник повної відвертості між людьми. Справжнє кохання, на мій погляд, можливе, тільки коли люди по-справжньому живуть одним життям, без поділу справ на «мої» та «твої»…

Розмірковуючи вголос на подібні теми, я знову згадала про від'їзд Георгія і відчула, як порожнеча, якою я силкувалася витиснути своє почуття до Жорика, змінюється болем. Як показав досвід, наскільки б спільним життям не жили двоє, корисливі інтереси миттєво роз'єднували їх, розкидаючи по різних роботах і турботах. Це відкриття навівало на мене немислиму тугу.

— Принаймні, в ідеалі повинно так бути, — несміливо пом'якшила я категоричність власних висловлювань.

— Здоровий реалізм показує, що так не буває. Справжнє кохання! — Шурик презирливо гмикнув. — Твоя теорія придатна тільки для палких закоханих, але ніяк не для тривалого спільного життя. Ех, Кет, ну коли ти вже подорослішаєш?

Я навіть не образилася, за що відразу поставила собі великий плюс. Приємно, коли на практиці власні позитивні якості виявляються справді наявними. Подібні ситуації, на жаль, поки що в моєму житті складалися вкрай рідко, тому я щиро пораділа з власної просвітленості та невразливості.

Шурик тим часом підняв скло і жваво загнав «Форда» в стійло Я лагідно погладила авто, яке знайшлося, по лобовому склу. За