Алекс Грей - Політ завдовжки в життя

як Ви самі розумієте, це було нереально. Я намагався підібрати на слух, так як нот я не знав, та й не мав, але нічого у мене так і не вийшло.

— Слухайте, у мене є ще пляшечка шампанського, правда трохи простіша, ніж попередня, Ви ж не проти? Просто у мене таке відчуття, що далі буде ще цікавіше. Треба підігріти трохи нерви. — і він дістав з кейса ще одну пляшку шампанського. — Тільки стюардесі нічого не кажіть, бо вона нас висадить прямо тут.

— Висадить? Так ми, начебто на літаку. — пожартував я.

— А Ви її бачили? Така і на ходу літака може висадити.

— А мені здалося, що вона мила і доброзичлива. — не відступав я.

— Та, вони всі милі, на те вони і стюардеси. Інакше, вона би продавала шаурму на вокзалі. Гаразд, жартую я, жартую. — він посміхнувся і почав відкорковувати пляшку. — Одного разу у мене була історія. До речі, теж з шампанським. Як Ви розумієте, шампанське — це напій обраних, його не п'ють плебеї, тому і закорковують його так, щоб лише люди з інтелектом змогли відкоркувати його безболісно.

— То, що це за історія? — зацікавився я.

– Історія… — він розплився в нереальній посмішці. — Та, я, як згадаю, то мною починає тіпати. Від сміху. Ну, гаразд, слухайте. Летіли ми якось з Лондона. Ну, досвід у мене великий з екстреної доставки шампанського на борт літака. Відповідно, як і в цей раз, тоді я проніс із собою кілька пляшок. Три ми випили без проблем, навіть стюардеси не помітили, а от з четвертою не склалося. Тільки я почав відкорковувати пляшку, відкрутив дріт, як ніжний голос повідомив, що ми підлітаємо і необхідно пристебнути ремені. Саме в цей момент корок і вистрілив. Стюардеса звалилася на підлогу в проході і накрила руками голову. З заднього ряду на нас накинулися два здоровенних чоловіка, як потім виявилося, це була служба безпеки польоту. Ми сиділи в наручниках, нам щось кричали, а ми і без того слабо розуміли англійську, та ще й після трьох пляшок шампанського… Ну, Ви самі розумієте. Нас обшукали, відібрали цю пляшку, та й відпустили, що правда, вже після того як ми сіли, точніше приземлилися. Так що, тепер я це роблю з ретельною обережністю, особливо, коли ми в повітрі.

Він знову налив повні келихи, сховав під сидіння пляшку і промовив:

— А я так і не навчився ні на чому грати. Після тієї травми, я просто категорично для себе вирішив не брати жодного інструменту в руки. Саме тому мені і цікава ваша історія. Ну що, за Вас?

— Ні, давайте краще за музику. — запропонував я.

— А, давайте за музику, я не проти.

Ми випили і знову замовкли. Я заплющив очі. Перед очима у мене був повний зал Паризької консерваторії. Глядачі сиділи і дивилися прямо на мене, а я грав той самий «Шторм». Це було лише кілька годин тому, а відчуття реальності ніяк не проходили. Музика продовжувала звучати всередині мене. І, хоча я розумів, що це лише віддзеркалення моєї підсвідомості, мені здавалося, що я перебуваю зараз не в літаку, а залі консерваторії.

— Гарне шампанське, так?

— Що? А, так, непогане.

— А Ви, як мені здалося, кудись провалилися.

— Та, так, втомився трохи, ось і відключився.

— Але я Вам не дам спати, бо це буде зовсім не по-товариськи так покинути на півдорозі свою життєву історію. — він знову посміхнувся. Його чарівна усмішка спонукала до подальшої розмови, та й мені, якщо чесно, було приємно згадувати ті часи.

4

Настав кінець навчального року. Весна, травень, всі красиві, з букетами, дівчата в білих фартушках, ми теж при параді, всі в піджаках. Виглядали ми смішно. Піджаки на багатьох з нас висіли, так як були на кілька розмірів більше, батьківські краватки яскраво контрастували з білими бантами дівчаток, вчителі всі щасливі, що нарешті зможуть відпочити від нас три місяці. Загалом, був один суцільний позитив. Традиційно ми завжди святкували закінчення навчального року у когось на дачі. Ми намагалися не повторюватися і постійно змінювали місця, їздили на різні дачі. У цей раз вирішили їхати до Рити. Точніше, запросили туди весь наш клас її батьки, та ще й пообіцяли сюрприз.

Дача у неї відрізнялася від традиційних дач вісімдесятих років. Будинок був невеликий, але цегляний, двоповерховий, з натуральним каміном. Цього разу зібралися всі, весь наш клас. Прийшла навіть Інга, її особисто запросила Рита. Останнім часом, особливо після тієї історії на природі, Інга з Ритою практично не розмовляли. Ритка вважала особистою образою вміння Інги грати на музичних інструментах. Інзі ж спілкування з Ритою, здавалося, було зовсім не потрібне. Для чого, того разу Рита особисто запросила Інгу, для всіх так і залишилось таємницею. Але я відчував, що щось повинно було статися. І я не помилився. Ми сиділи на веранді, згадували і розповідали шкільні історії, сміялися, підколювали один одного. Батьки Рити видали нам дві пляшки «Радянського шампанського», а самі сиділи в саду зі своїми друзями — сусідами по дачі.

Була у нас в класі така гра. Ми її самі придумали. Називали ми її «Гра в правду». Суть гри була простою і в той самий час досить небезпечною і цинічною. Ми по черзі задавали один одному каверзні питання, а той, кому ставили це питання, повинен був щиро на нього відповісти. Начебто нічого такого, але було одне АЛЕ. На це ж питання повинен був дати відповідь той, хто це питання задав. І теж чесно і щиро. А так, як ми жили і дружили всі з першого класу, то приховати щось було неможливо. Ну, а якщо когось викривали в обмані або нечесності, то він повинен був виконати якесь бажання. Питання були різні. І про те, ким хто хоче стати після закінчення школи, і про те, хто коли перший раз поцілувався, і про те, хто проводжав Маринку (Свєтку, Оленку і інших) додому з дискотеки. Різні були питання.

— Ну, тепер ти