Володимир Григорович Рутковський - Вогонь до вогню

Сабір зневажливо повів очима в бік кущів, куди він відіслав рибалок, — вони навіть гадки не мають, що в тебе була така цяця. Для них ти відтепер будеш двоногою худобиною, яку вони повинні доставити до Криму за злісну несплату ясиру. І не думай, що вмовиш їх відпустити тебе на чотири вітри, бо коли це станеться, їхнім дітям і жінкам краще було б не з’являтися на світ. Та і я весь час буду неподалік, бо мені по дорозі до Криму теж треба декого побачити. Так що руки тобі розв’яжуть тільки десь у Криму, коли не за морем!

— Негідник, — процідив крізь зуби Коцюба.

— Ти диви, він ще й лається, — ображено зауважив Сабір. — Мав би краще вклонитися до ніг моєму хазяїнові за те, що він заступився за тебе перед синочком Хасан-бека. Бо той вимагав зняти з тебе твою погану шкуру чи прив’язати до хвоста найпрудкішого коня. І гуцав би ти зараз за ним по купинах, якби хазяїн не розсудив, що буде вигідніше, коли він отримає за тебе хоч якусь копійчину. Все ж таки краще, ніж нічого, — Сабір з робленим жалем подивився на бранця і раптом спохопився: — До речі, а де твоє срібло? І не кажи, що в тебе його немає, — насмішкувато додав він, помітивши, що Коцюба збирається щось заперечити. — Всім відомо, що наш шановний сераскир без подарунків нікого не приймає. А ти гарного огира не маєш, сакви теж майже порожні. То, значить, десь є срібло…

І товсті короткі пальці Сабіра потягнулися до того місця, де кожен подорожній ховав свій нехитрий скарб, — до пояса, в якому передбачалося місце і для капшучка. Висипавши на долоню купку блискучих монет, Сабір задоволено зауважив:

— Добряче живеш, Федоре. Мабуть, обдирав своїх воронівських мов липку, еге ж? Ну нічого, тепер вони, може, зітхнуть без тебе трохи вільніше. А гроші ці тобі вже ні до чого, — і Сабір заховав монети подалі. — Пожив, як хотілося, — і досить. Тепер дай пожити іншим…

Повелитель степу

Вже третій день тягнеться за кінними, як нитка за голкою, колишній воронівський староста Федір Коцюба, а тепер просто бранець без імені. Вузол із сиром’ятного ременя все міцніше впивається в п’ястуки рук, шию вогнем обпікає волосяний зашморг. Тільки й тих радощів, що ноги вільні. От і стрибає на них Федір, як та дрохва. І не стільки біжить, скільки коні тягнуть його за собою — лише встигай відштовхуватися від землі. А почнеш ловити гав чи зашпортнуться об щось ноги — і вже рахуєш обличчям і спиною всі кущі та купини, що зустрічаються на кінському шляху. Рахуєш аж до того часу, доки хтось з вершників не озирнеться та не стишить невпинний біг свого коня. Проте надовго сповільнювати кінську ходу вершник не може, бо щоразу — чи то вдалині,чи поруч за вибалком — виринає міцна Сабірова постать. А ще через хвилину невблаганний нагай гуляє по скуленій спині жалісливого вершника. Набирає ходи кінь, бранець робить велетенські стрибки, щоб втриматися на ногах, Сабір вибухає розкотистим реготом, а потім потихеньку відстає, аби через деякий час знову забовваніти десь на краєчку овиду чи взагалі щезнути з очей. Проте вершники, і Коцюба відали, що нікуди він не щез, а скрадається десь неподалік і будь-якої миті може вигулькнути з нагаєм над головою.

Чому Сабір тримався на відстані — воронівський староста зрештою зрозумів.

Небезпека для Сабіра мала йти не від тих, за ким він наглядав. Коцюба Здогадувався, що тут замішана сила, значно могутніша від Ібрагіма та його господаря Хасан-бека. То ж Ібрагімів прихвостень хоча й намагається не випускати з ока свого невільника та його супровідників, проте тримається на відстані на той випадок, коли трапиться щось надзвичайне, і тоді можна буде сказати: я не я і свиня не моя.

Надія на порятунок прийшла лише під вечір третього дня. Сабір, який тільки-но від’їхав від них, зненацька знову випірнув з-за невисокої могили і звелів брати різко праворуч. З того, який у нього був сполоханий вигляд і як хапливо підганяв він своїх знедолених супутників, Коцюба зрозумів, що в степу сталося щось незвичайне: налетіла сарана, загорілася суха трава чи Дніпрові води вийшли з берегів.

Проте як не підганяв їх Сабір, збочити вони не встигли. Ніби з-під землі вигулькнула перед ними ватага рослих, вгодованих татар на міцних конях і миттю оточила Сабіра і його супутників.

— Хто такі? — хрипко запитав, наче прокаркав, передній зі знаком десятського. — Звідкіля і куди йдете?

— Ми з-за Сули, — відказав, низько схилившись, той колишній рибалка, до сідла якого був прив’язаний Коцюба. — Хазяїн звелів нам відвести до Кафи неплатника ясиру.

— Зрозуміло… — десятський ковзнув байдужим поглядом по розшматованій одежі і закривавленому обличчю Коцюби.

— Я не бранець! — вихопилося в Коцюби. — Я староста з присульського села Воронівки, ішов до сераскира Хайдара, а ці… мене підступом взяли.

Десятський не відповів. Він кивнув головою одному з татар і той навідмаш шмагонув Федора нагаєм.

— Розкривати рота повинен лише тоді, коли тебе запитають…

— А ти хто будеш? — звернувся десятський до Сабіра, котрий сидів на коні трохи осторонь і всім своїм виглядом показував, що він не має ніякого стосунку до цієї обшарпаної компанії.

— Я — Сабір, слуга Ібрагіма-аги з горошинського аулу, — улесливо посміхнувся той. — Мене послано до славетного сераскира Хайдара, хай продовжить Аллах його дні. А з цими, — він кивнув на решту, — я зустрівся лише вчора по обіді. Хоча дещо чував про них і раніше. Вони з сусіднього аулу.

— У нього пайцза, мені дарована! — знову не стримався