Володимир Григорович Рутковський - Вогонь до вогню

Старий замислено почухав потилицю.

— Мокринин Іван, чи що? — врешті висловив він свій здогад. — А може, Мехтодів?

— Ні, — відказав Коцюба. — Він із Заріччя, кривого Миколи син.

— Не чув про такого, — з жалем похитав головою старший. — Мо’, хлопці, ви щось чули про Івана із Заріччя? — звернувся він до товариства. Товариство з задоволенням відірвалося від роботи, перезирнулося і заперечливо похитало головами: воно теж не чуло про такого.

— Розумієш, ми лише з учора прибилися до цих місць, — вибачливим голосом пояснив причину такого незнання старший. — Тож не знаємо навіть найближчих сусідів.

— Шкода, — зітхнув Коцюба, жалкуючи за неіснуючим кумом Іваном. — Що ж, доведеться, мабуть, знову чіплятися до добрих людей з розпитуваннями.

— Нічого, з добрих людей від такого не убуде, — заспокоїв його старший. — А поки що, чоловіче добрий, завертай до нашого гурту. Ти часом не зголоднів?

— Та є трохи, — відказав Коцюба. — Але…

— От і добре. А ми якраз збираємося юшку варити. А заодно і побалакаємо. Бо, схоже, в цих місцях люди зустрічаються вряди-годи.

Якусь хвилину Коцюба вагався. Але нагода вивідати, що діється по обидва боки Дніпра, була надто вже звабливою. То лише так здавалося, ніби рибалки з власної волі вибрали перше-ліпше пустельне місце. Зі свого досвіду Коцюба відав, що незайманих місць немає навіть у такій глушині. Тож перед тим, як десь отаборитися, потрібно погомоніти не з одним ближнім і далеким сусідою. Інакше і до кровопролиття недалеко.

Федір дужим гребком повернув човна до острова і через мить той з м’яким шипінням вилетів на вологий пісок. Коцюба із зусиллям звівся на зімлілі від довгого сидіння ноги, притупнув ними і кинув насторожений погляд в глибину острова. Не помітивши нічого загрозливого, він нахилився над човном і заходився вичерпувати з нього воду. Проте рибалок з поля зору намагався не випускати. Ті, здавалося, щодо Коцюби лихих намірів не мали.

— Та сідайте, дядьку, на оцей ось оберемок хмизу, — запросив Федора хлопчина років п’ятнадцяти і побіжно поглянув на гостя такими довірливо-блакитними очима, що й сліпому було ясно: він ще не навчився тримати при собі будь-які чорні думки.

— Дякую, хлопче, — відказав Коцюба. Проте сів так, щоб у полі його зору залишилися й інші рибалки. Довіра довірою, а воронівський староста ні за яких обставин не дозволяв, щоб за його спиною вешталися незнайомці.

Але не встерігся. Коли двоє з крекотінням поставили поруч з ним кошіль, по вінця наповнений рибою, м’язи Коцюби напружилися, готові дати негайну відсіч, якщо рибалки кинуться на нього. Та коли один з рибалок, витираючи чоло, раптово вирячився на щось за спиною Коцюби, той переборов бажання озирнутися. «Стара вигадка, — промайнула думка. — Ич, хоче, щоб я озирнувся — і тоді…»

Що мало статися потім, Коцюба так і не домислив. Дужий удар по голові вибив з нього свідомість.

До тями Федір прийшов досить швидко. У всякому разі, рибалки все ще залишалися на своїх місцях, хіба що від здивування пороззявляли роти. А поруч з Коцюбою сидів Сабір і вдоволено всміхався. З нього стікала вода.

— Гадав, що обвів нас навколо пальця? — поцікавився Сабір і глузливо примружив і без того вузькі очиці.

Коцюба не відповів. Голова боліла так, що ставало млосно. Федір хотів було доторкнутися до неї, але зробити цього не вдалося: руки були міцно зв’язані за спиною. А Сабір не приховував своєї радості:

— Гадав, що коли проберешся до Дніпра подалі від Сули, то ми вже нічого й не помітимо? — вів він далі. — Ні, нам твої хитрощі були, мов на долоні. Мій хазяїн так і сказав, що ти побоїшся пройти до сераскира через горошинський улус, а вибереш шлях по Дніпру, — при цих словах Сабір зловтішно гигикнув. — А далі я вже все продумав. Сказав цим хазяїновим боржникам, що вони повинні зустріти мого гарного приятеля-уруса, а вигляд у нього мав бути точнісінько, як у тебе. Коли ж ти тут вуха розвісив, я тихенько переплив на острів і злапав тебе голими руками. Непогано вийшло, еге ж? Але й це ще не все. Коли б ти проминув цей острів, у мене там, — Сабір кивнув униз по Дніпру, — причаїлося ще трійко. Тож так чи інак, а ти від свого зашморгу нікуди б не дівся.

Тільки тепер Коцюба звів воєдино і мокрого Сабіра, і те, чому один з рибалок здивовано дивився за його, Коцюбину, спину — то до свого «гарного приятеля» підкрадався Сабір з ломакою в руках. Так що вини з боку цих хлопців ніякої немає, їх теж обведено навколо пальця. А от саме цього він, Коцюба, і не завважив…

— Шкода тільки, що разом з тобою не злапали і твого старцюватого князя, чи ким він там прикидається, — все не вгавав Сабір.

— Радій, радій, — зневажливо скривився Коцюба. — Тільки ж дивися, аби не довелося потім плакати кривавими сльозами…

— Це ж чому? — запитав Сабір.

— А ти й не здогадуєшся? Сераскир Хайдар навряд чи вибачить тому, хто підняв руку на свого слугу, бо він же мені, а не тобі чи твоєму клишоногому хазяїнові дав пайцзу на володіння Воронівко.

— Яку ще пайцзу? — з робленим здивуванням запитав Сабір. — Чи не оцю цяцьку? — і він витяг з-за пазухи Коцюби мідну пластину. Якусь хвилину розглядав її, затим смикнув до себе з такою силою, що сиром’ятний ремінець лопнув, начебто гнила нитка. — Що ця пайцза у тебе була, знаємо лише ти і я, — сказав він і поклав пайцзу до кишені. — А оці, —