Маріо Пьюзо - Сицилієць

Майкл підніс бокал із вином до вуст. Понад ним він бачив, як спостерігають за ними охоронці — глядачі на виставі. Він бачив, як скривився Веларді: йому не сподобалася тактовність слів дона, з яких було очевидно, що саме дон Кроче керує самим інспектором і його підлеглими. Він бачив, як насупилося вбивче й губасте обличчя Стефана Андоліні. Тільки отець Бенджаміно не схотів ззирнутися з ним і нахилив голову. Майкл випив бокал мутного білого вина, і слуга негайно наповнив його знову. Садок раптом здався небезпечним місцем.

Корлеоне нутром відчував, що сказане доном Кроче не може бути правдою. Чому хтось за цим столом узагалі має довіряти голові таємної поліції Сицилії? Довіряв би йому Ґільяно? Майкл кисло подумав, що історія Сицилії густо пересипана зрадою; він згадав свою покійну дружину. То чому дон Кроче такий довірливий? І для чого вся ця охорона? Дон Кроче — перша людина мафії. Він має наймогутніші зв’язки в Римі й насправді заступає владу тут, на Сицилії. То чого боїться дон Кроче? Могло йтися хіба що про Ґільяно.

Та дон стежив за ним, тож Майкл намагався говорити якомога щиріше.

— Мій план простий. Я мушу чекати в Трапані, доки Сальваторе Ґільяно не привезуть до мене. Ви і ваші люди. Швидкий корабель доправить нас до Африки. Звісно ж, ми матимемо всі необхідні документи. З Африки відлетимо до Америки, де вже все влаштовано, і звичні формальності нас не обходять. Сподіваюся, усе буде так просто, як мені озвучено. — Він на мить замовк. — Хіба що ви порадите мені щось інше.

Дон зітхнув і відпив зі свого бокала. Тоді зосередив увагу на Майклові й заговорив повільно й вагомо:

— Сицилія — трагічний край. Тут немає довіри. Тут немає порядку. Лише насильство й зрада, і чимало. Ти виглядаєш настороженим, друже, і маєш на це право. Так само, як і наш Ґільяно. Ось що я тобі скажу: Турі Ґільяно не вижив би без мого захисту; ми з ним були наче пальці на одній руці. А тепер він вважає мене своїм ворогом. О, ти не уявляєш, як мені жаль. Я мрію лише про те, що одного дня Турі Ґільяно повернеться до своєї родини й буде визнаний героєм Сицилії. Він справжній християнин і відважний чоловік. І серце в нього таке ніжне, що він завоював любов усіх жителів острова. — Дон Кроче зупинився й допив своє вино одним духом. — Однак обставини проти нього. Він сам у горах і має хіба що жменьку людей, щоб протистояти тій армії, яку відправляє проти нього Італія. І його зраджують на кожному кроці. Це тому він не вірить нікому, навіть самому собі.

Одну мить дон дуже холодно дивився на Майкла.

— Якщо вже говорити зовсім чесно, — мовив він, — якби я не любив Ґільяно так сильно, можливо, я й дав би тобі пораду, хоч і не зобов’язаний це робити. Може, мені варто чесно й відверто сказати: їдь до Америки без нього. Ми наближаємося до кінця трагедії, що ніяк тебе не стосується.

Він зробив невелику паузу й знову зітхнув.

— Але, звісно ж, ти наша єдина надія, і я змушений благати тебе лишитись і допомогти нам. Я допомагатиму всім, чим зможу, і ніколи не зраджу Ґільяно. — Дон Кроче підніс свого бокала. — Хай він живе тисячу років.

Усі випили. Майкл розмірковував. Дон хоче, щоб він лишився чи щоб зрадив Ґільяно? Заговорив Стефан Андоліні:

— Пам’ятайте, ми пообіцяли батькам Ґільяно, що Майкл відвідає їх у Монтелепре.

— Безперечно, — м’яко відповів дон Кроче. — Ми мусимо дати його батькам хоч якусь надію.

Отець Бенджаміно сумирно наполіг:

— Може, вони щось знають про «Заповіт».

Дон Кроче зітхнув.

— Так, «Заповіт» Ґільяно. Він вважає, що той урятує йому життя чи принаймні помститься за його смерть. — Говорив він прямо до Майкла. — Запам’ятай це. Рим боїться «Заповіту», але я не боюся. І скажи його батькам: те, що написано на папері, впливає на історію. Але не на життя. Життя — то інша історія.

Їзда від Палермо до Монтелепре тривала десь годину. Утім за цю годину Майкл та Андоліні перемістилися від цивілізації міста до примітивної культури сицилійського села. За кермом крихітного «фіата» сидів Стефан Андоліні; у світлі дня на його щоках та підборідді яскравим багрянцем горіли корені гладенько зголеного волосся. Він кермував повільно, обережно, як усі ті, хто вчиться керувати автомобілем на пізніх етапах життя. Піднімаючись угору величезним гірським масивом, «фіат» пихтів, наче йому бракувало повітря.

П’ять разів довелося пригальмовувати перед контрольно-пропускним пунктом національної поліції — загін зі щонайменше десятка вояків і броньований автомобіль, що наїжачився автоматами. Їх пропускали завдяки паперам Андоліні.

Майкл дивувався з того, що місцевість може стати такою дикою й примітивною на такій малій відстані від великого міста. Вони проїздили повз крихітні селища з камінними будинками, що ризиковано балансували на крутих схилах. Ці схили були ретельно розорані, перетворені на вузькі тераси полів, на яких охайними рядками росла колюча зелень. Невеликі пагорби були всипані незліченними білими валунами, наполовину заритими в мох та бамбукові стебла; здалеку це скидалося на розлоге кладовище з простими надгробками.

Край дороги періодично траплялися святилища — дерев’яні скриньки зі статуетками діви Марії чи якогось особливо шанованого святого всередині, під замком. Майкл побачив біля одного з таких святилищ жінку, що молилася, упавши на коліна, тоді як її чоловік цмулив вино з пляшки, сидячи у візку, запряженому віслюком. Голова віслюка хилилася долі, як у мученика.

Стефан Андоліні схилився, погладив Майклове плече й мовив:

— Моє