Мирослава Горностаєва - Син сонця

— Це від того, що ти назвала чужій людині його справжнє ім'я. Забудь те ім'я і зви його по-батькові. Або твоїм ім'ям. Тоді лихі духи відступляться.

Дружина колісничного послухала поради. З того дня малого Васушену ніхто не називав інакше як Радгеєю[12], сином Радги. І літа побігли знову, в звичних клопотах та тривогах.

— Це не діло, сусіде, — вже вкотре повторював візничий Ґавальгана, — ви маєте якось вплинути на свого сина.

— Я сьогодні ж займуся ним, сусіде, — примирливо мовив Адгіратга. Випровадивши Ґавальгану, він піднявся на ґанок і гукнув:

— Радгеє! Радгеє!

З-за рогу хатини неквапом вийшов підліток років дванадцяти. Біляві його кучері були зв'язані високо на тімені на зразок зачіски кшатріїв. Сині очі, затінені довгими віями, ховали лукавий блиск.

— Я ось, татку…

— Йди-но сюди, хлопче, — сута намагався придати голосу належну суворість, — ти що ж оце накоїв сьогодні вранці?

— А хіба що?

— Як це що? Навіщо ти наставив синців сусідському Санджаї?

— Але ж, татку, я зовсім не бився з Санджаєю! — вигукнув хлопець, — навпаки, він був моїм колісничним, а ратгін і сута під час бою — одне!

— Твоїм колісничним? — перепитав Адгіратга.

— Ну, звичайно, татку! Ми гралися у битву. Бгаратою, великим воїном, був я, а Санджая — моїм сутою. Бути конями погодились близнюки старої Ґіти, а колісницю ми зробили з візка одного шудри[13], що живе у хижі біля річки.

— Ото лихо! — вигукнув Адгіратга, — то ви ще й вкрали візка!

— Не вкрали, а позичили, — заперечив Радгея, — той дядько навіть нічого й не помітив. А потім я викликав на двобій одного хлопця з Гончарського Кута.

— В нього теж була колісниця? — спитав Адгіратга, ледь стримуючи сміх.

— Авжеж! Та що розуміють у битвах ті шудри-гончарі! Вони поцупили возика чандали[14], і тепер їм доведеться очищуватись від скверни.

— Ну, і хто переміг? — Адгіратга вже сміявся не криючись. — Звісно, що я! Коли я влучно метнув списа…

— Ти хоч очей нікому не повиштрикував? — затривожився сута.

— Ні, звичайно. Спис потрапив ворогу просто в груди, і той упав замертво. Перемога була чудовою, але все зіпсував отой дурник Санджая. Він не втримав повіддя, возик налетів на Ґітиних онуків, ті впали, на них упав Санджая, потім я, а зверху — возик.

— А що сталося з переможеним? — спитав Адгіратга серйозно, — коли до мене заявляться ще й його батьки?

— Та нічого з ним не сталося. Обтрусився, та й годі. Він-то упав у возик.

— Ну, ось що, сину, — мовив Адгіратга суворо, — досить з мене отих скарг. То ти б'єшся, як Бгарата, то викликаєш на двобій сусідських хлопців, то вчиш Санджаю воювати, а воно ж таке хляле — од вітру хилиться. Тобі вже треба вчитись батьковій справі. Адже сута — це не тільки візничий! Він має знати сотні пісень про подвиги великих воїнів і сам вміти складати хвалу вельможам і оповіді про подвиги кшатріїв.

Радгея непокірно труснув головою:

— Я не хочу складати пісні про чужі подвиги! Я хочу, аби про мене співали колісничні! Я воїн, батьку! Я мушу бути воїном!

— Сину мій! — мовив Адгіратга повчально, — не намагайся порушити встановлений лад! Брагмани бо мають приносити жертви Богам і навчати люд, кшатрії — захищати, вайшьї — глядіти землі та худоби, а шудри — усім прислужувати. Ми ж, сути, маємо призначення служити брагманам і кшатріям, але не шудрам та вайшьям. Кожен має жити за своїм призначенням, синку.

— Моє призначення не в тому, аби керувати чужими колісницями, — сказав хлопець тихо, але так само незгідно, — ви ж знаєте, татку, мене змалечку тягне до зброї, і самі майстрували мені лук та стріли. Присягаюсь тризубом Шіви[15], що Санджая ще співатиме колись про мої геройські вчинки! Не ламайте мене! Будь ласка! Я ж бо знаю, що ви мене любите!

— Він бо знає, - буркнув Адгіратга, — дитино моя, я ж відповідаю за твоє майбутнє. Якщо ти намагатимешся змінити варну, то ніколи не знатимеш щастя. Тебе не приймуть вищі як рівного, а хилитись ти не здатен, синку, я бо вже те бачу. Забудь краще дитячі мрії, на які ти, зрештою, не маєш права.

— Я виборю те право збройно, батьку! — вигукнув хлопець. На лиці Адгіратги з'явився розгублений вираз.

— Чоловіче, чого ти причепився до хлопця? — втрутилася Радга, що якраз вийшла на ґанок, — не слухай ти того кислія Ґавальґану. Хлоп'ячі бійки — то таке: побились, помирились… Радгея ніколи не вдарить слабшого і не розпочне сварку першим. І що поганого в тому, що хлопчики гралися у війну? Ну, перекинувся возик, але ж нікого не понівечив. Ходи-но сюди, синку!

Радгея підійшов до ґанку, і жінка дала йому вузлика.

— Оце тобі, воїне, і твойому колісничному. Біжи до Санджаї, він тебе виглядає вже з годину.

— Ненько, — мовив хлопець і припав вустами до її руки. Радгу завжди зворушували отакі прояви ніжності у войовничого з натури сина. Очі її зволожились, і вона прошепотіла:

— Моє ти сонечко… Ну, біжи!

— Радго, ти його розбещуєш, — несхвально мовив сута, провівши поглядом струнку постать сина, — ні, щоб добре вилаяти! Хлопчина нашкодив, а ти годуєш його медовими коржиками. Не диво, що він