Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

Вона «не звикла до висміювань у газетах» і сподівається, що в майбутньому я утримаюся від подальших дотепів на її адресу, опублікованих у пресі. Однак, якщо на те пішло, то «кузина Бейла» пише просто і без прикрас, і в той час як певні частини її листа мене засмутили, інші просто обурили! Я навіть не думала ні про яку кузину Бейлу, пишучи те оповідання. Персонажа тітоньки Кейт я просто вигадала. А навіть якщо я й думала про кузину Бейлу, то вже вставити її в оповідання я ніяк не могла. Надто вже вона дурна і пересічна. І ні краплі не схожа на тітоньку Кейт, яку я зробила яскравою метикуватою наділеною почуттям гумору старою панною.

Але в кузини Бейли стало дурості на те, щоб написати ще й тітці Елізабет, і на родинній нараді я отримала прочухана. Тітка Елізабет не вірить у мою безневинність: вона наполягає, що тітонька Кейт — це точнісінька копія кузини Бейли. Після цього вона смиренно попросила мене (при тому, що тітка Елізабет і смиренне прохання — речі несумісні) не створювати карикатур на родичів у моїх майбутніх творах.

«Це не личить Мурреївні, — сказала тітка Елізабет уже у своїй звичній манері. — Заробляти гроші на виставлянні напоказ особливостей тих, хто бажає їй добра!»

Усе це означає лиш те, що збулося ще одне передбачення панни Роял. Чи ж мала вона рацію щодо всього іншого? Якщо так…

Але гірше за все було те, що кузен Джиммі після прочитання «Шкідливості звички» лише усміхнувся.

«Це таки справді не хто інший як стара Бейла, курчатку, — прошепотів він. — Гарно ти втнула! Ти справді змалювала її у тітоньці Кейт. Я впізнав її, ще й першої сторінки не дочитавши. Її завжди впізнаєш за носом». От халепа! Я примудрилася наділити тітоньку Кейт «прямим довгим носом». Не можу навіть заперечувати, що ніс кузини Бейли прямий і довгий. Людей страчували й через менш вагомі докази. Не було сенсу розпачливо волати, що про кузину Бейлу я навіть не думала. Кузен Джиммі лише кивнув і знов усміхнувся.

«Звісно. Таке краще тримати в таємниці. Варто тримати в таємниці будь-який твір, якщо він такий же чарівний».

Але найогидніше в усій цій історії те, що якщо тітонька Кейт справді така подібна до кузини Бейли Грант, то я не впоралася з задачею, яку поставила перед собою.

Що ж, принаймні тепер я почуваюся значно краще, ніж коли почала це писати. Це трохи втихомирило мої розпуку, обурення і розчарування.

Ось чому я вірю в чудодійну силу щоденника.

3 лютого 19…

Це був великий день. Мене прийняли одразу у трьох часописах. Один редактор навіть попросив мене надіслати йому декілька інших моїх новел. Якщо бути відвертою, ненавиджу, коли редактор просить мене надіслати твір. Це значно гірше, ніж надсилати їх з власної ініціативи. Приниження від відхилення після цього відчувається глибше, ніж коли повертають твій перший твір, бо до прохання редактора тебе ніби захищає покров анонімності.

І я дійшла висновку, що не можу написати оповідання «на замовлення». Це просто пекельне завдання. Я намагалася неодноразово. Редактор часопису «Молодь» попросив мене написати оповідання з кількома сюжетними лініями. Я написала, а він повернув його мені, вказуючи на помилки і прохаючи переробити. Я спробувала. Я писала і переписувала, перекреслювала, змінювала, доки мій рукопис не набув вигляду чорно-синьо-червоної клаптикової ковдри, створеної якимось схибленим. Врешті-решт я пішла в кухню й кинула до печі і оригінал, і всі свої варіації.

Після всього цього я маю намір писати лише те, що сама хочу. А редактори свої замовлення нехай пишуть самі!

Які ж яскраві цієї ночі зірки і молодик…

16 лютого 19…

Сьогодні мою новелу «Чого вартують кпини» надрукували у «Домашньому щомісячнику». Але вона стала лише «однією з багатьох» на обкладинці. Втім, щоб збалансувати цю прикрість, маю зауважити, що у «Днях дівоцтва» мене було названо «однією з широко відомих письменниць прийдешнього року». Кузен Джиммі довго раз по раз перечитував редакторові слова, і я ще довго чула, як він захоплено муркоче собі під носа «одна з широко відомих». Після цього він пішов до крамниці за рогом і купив мені нову «книгу Джиммі». Щоразу як я долаю черговий відрізок шляху під час сходження на альпійську вершину, він вітає мене новенькою «книгою Джиммі». Я ніколи сама не купую собі записників, бо це завдало б йому кривди. Кузен Джиммі завжди з трепетом і благоговінням споглядає стопку списаних книг на моєму письмовому столі, свято вірячи в те, що там, серед усякої всячини вперемішку з персонажами й описами, і приховані найдосконаліші зразки всіх жанрів літератури.

Я завжди даю Дінові прочитати свої оповідання. Однак він незмінно мовчки вертає їх, або навіть гірше ніж мовчки — зі слабкою похвалою. Це вже перетворилося майже на одержимість: я намагаюся змусити Діна визнати, що я здатна на гідний твір, який зачепить його за живе. Це стало би тріумфом. Але поки він не визнає — якщо не визнає? — все залишатиметься для мене порохом і димом. І він це знає.

2 квітня 19…

Весна зачаровує певних молодих людей, які часом приїздять до Місячного Серпа після прожитих разом днів у Шрусбері. Один з них не з тих залицяльників, які можуть бути схвалені у домі Мурреїв. Також, що важливіше, його не схвалює й Емілія Берд Стар. Тітка Елізабет дуже переймається, що я пішла з ним на концерт. Вона саме чекала на мене, коли я повернулася.

«Бачиш, тітко Елізабет, я не втекла, — сказала я. — І не втечу. Даю слово. Якщо тільки я забажаю вийти за когось заміж, я обов’язково повідомлю тобі й вийду заміж під скрегіт твоїх зубів».

Не знаю, чи з полегкістю пішла спати тітка Елізабет. Мама втекла колись зі своїм нареченим — хвала Богові! — а тітка Елізабет непохитно вірить у силу спадковості.

15 квітня 19…

Цього вечора я піднялася на пагорб і довго дивилася на Розчаровану Оселю,