Кемерон Докі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

Щось таємниче, — раптом здалося Фібі. Таємниче і лиховісне. Може, саме через це Люсіль і ховалася так довго від людей? Але зрозуміло одне: якими б не були причини затвірництва Люсіль Маршалл, вона нагадувала картини своєї матері: у ній крилося набагато більше, аніж здавалося на перший погляд.

— Спасибі вам ще раз за дозвіл опублікувати листи вашої матінки, — сказала Фібі. — Ну, і, звичайно ж, листи Вільяма Ланкастера. Реакція читачів була приголомшливою.

— А я постійно читала і читаю вашу рубрику, — зазначила Люсіль. Повз них якраз проходила офіціантка з тацею закусок. Не відриваючись від розмови, Люсіль простягла руку, швиденько схопила канапку з ікрою і запхала її до рота. — Маєте рацію, — продовжила вона, — реакція читачів дійсно була приголомшливою. А також вкрай невтішною. Вона мене розчарувала.

Настрій у Фібі різко зіпсувався.

— Шкода, що ви це так сприйняли, — мовила вона, намагаючись не видати своїх почуттів. Хоч як би її не засмутило зауваження Люсіль, усе ж їй слід було пам’ятати, що на цьому святі вона була офіційним представником газети, і тому її реакція на почуте мала бути суто професійною. — Я прагнула продемонструвати, що проблеми, порушені в тих листах, і досі є актуальними.

— І ви прекрасно впоралися зі своєю роботою, — похвалила її Люсіль. — Я не докоряю вам, люба моя. Зовсім ні. Але чи не видається вам невтішним той факт, що скільки років по тому сучасні жінки пишуть у своїх листах, що ситуація майже не змінилася?

— Цьому я чомусь не приділила достатньої уваги, — зізналася Фібі, щиро вражена зауваженням Люсіль. — Гадаю, щодо цього ви маєте рацію. Факт є невтішним; він розчаровує і навіть лякає.

Наче спантеличена такою реакцією Фібі не менше, аніж Фібі була спантеличена її реакцією, Люсіль поглянула просто у вічі своїй співрозмовниці. І Фібі здалося — вона навіть готова була у цьому заприсягнутися, — що на якусь мить таємниця, прихована в очах літної жінки, але сповнена бажання подолати перешкоди, таки вийшла назовні.

— Так, лякає, — відлунням озвалася Люсіль. — Як точно і проникливо ви підмітили, міс Холівелл! Тут я з вами абсолютно згодна — лякає. І сподіваюся, вам не доведеться дізнатися, наскільки сильно лякає.

Не встигла Фібі сформулювати своє запитання — що саме мала на увазі її співрозмовниця? — як з’явилася ще одна офіціантка, цього разу — з тацею різнобарвних напоїв. Люсіль відволіклася, щоби вибрати якийсь із них. А коли обернулася до Фібі, таємниця знову розчинилася в її очах — знову чиста іскриста блакить — і нічого більше.

«Скільки ж людей за багато років вдалося Люсіль отак обдурити?» — подумалося Фібі.

— Ну от, — сказала Люсіль. — Знову взяла і бовкнула те, чого не слід було говорити, а скільки ж разів зарікалася!

Вочевидь, вона хотіла ще щось сказати, але її слова раптово потонули у гучному бубонінні мікрофона:

— Хвилиночку уваги! Я прошу у вас хвилиночку уваги, пані та панове!

Наче змовившись, Фібі та Люсіль враз обернулися туди, звідки пролунало це звернення.

— О Господи, — вирвалося у міс Маршалл, хоча Фібі здалося, що літня жінка потайки зраділа, що їхню розмову перервали. Але забачивши, хто саме стояв біля мікрофона, Люсіль засмутилася по-справжньому. — О Господи, — повторила вона, і цього разу слова її пролунали абсолютно щиро. — Здається, попри всі мої сподівання, момент, якого я страшенно боялася увесь вечір, таки настав. Отой чоловік… — вона кивнула на показного мужчину в костюмі біля мікрофона в дальньому кутку приміщення.

— Це ви про Максвелла Харрінґтона Третього, голову реставраційної комісії? — підказала Фібі.

— Харрінґтон Третій, — мовила Люсіль, сіпнувшись, як та кішка, що забачила собаку. — Так, здається, це Харрінґтон. Сміховинне ім’я, вам не здається? Ясна річ, це не його провина, але я завжди вважала невимовним нахабством і зарозумілістю називати дитину на свою ж честь. І робити це з покоління в покоління… — Вона осудливо поцокала язиком. — Кожен індивід повинен мати власне ім’я, мати можливість розвивати власну індивідуальність, чи не так, міс Холівелл?

— Фібі, — поправила її дівчина, стримуючи посмішку. Провести стільки років у затвірництві Люсіль могло спонукати що завгодно, тільки не стареча неміч та розслабленість розуму. Непросто було услідкувати за її швидкими як блискавка думками.

— Отой тип на ім’я Харрінґтон Третій наполягає на тому, щоб відрекомендувати мене сьогодні гостям, — вела далі Люсіль. — Я намагалася пояснити йому, що не бажаю розголосу. Відверто кажучи, коли б не моє палке бажання зустрітися з вами, я взагалі лишилася би вдома, бо надзвичайно високо ціную таке поняття, як приватність. І не люблю юрми. Вона мене… вона мене виводить із рівноваги. Але цей тип і слухати не схотів. Розмовляти з ним було все одно, що розмовляти з паровим катком, якого Господь чомусь наділив здатністю говорити.

Фібі розсміялася, але враз урвала сміх, бо у тоні Люсіль було щось дивне. Наче натхнена веселою реакцією своєї співрозмовниці, міс Маршалл зробила крок до Фібі й узяла її під руку.

— Дозвольте мені дати вам одну пораду, моя люба, — сказала вона з довірливою інтонацією. — Коли ви станете старшою, намагайтеся бути максимально відвертою та ексцентричною. Завдяки такому стилю поведінки люди вважатимуть вас непередбачуваною. Вони боятимуться вас і виконуватимуть усі ваші забаганки.

— А ви гадаєте, що люди вас не бояться? — спитала Фібі — і враз відчула, як її щоки спалахнули рум’янцем ніяковості. — Ой, міс Маршалл, — мовила вона, затинаючись. — Мені так незручно за сказане. Вибачте мені, будь ласка.

— По-перше, звіть мене просто Люсіль. По-друге, гадаю, вам нема за що вибачатися, — відповіла міс Маршалл. Фібі почула, як Харрінґтон Третій ще раз закликав присутніх до уваги. — Будь ласка, не переймайтеся, — продовжила Люсіль. — Я не серджуся на вас. Зовсім ні. Річ у тім, що мені завжди хотілося жахати людей, хотілося, щоб вони мене боялися.

— Пані та панове, прошу хвилиночку уваги, — уже втретє забубонів голос Максвелла Харрінґтона. Нарешті гамір стих достатньо, як на нього, він прокашлявся і почав промову: — Від імені реставраційної комісії маю велику приємність вітати вас усіх у Будинку з фресками. Сьогоднішнє свято — важлива подія для Сан-Франциско. Подія, якою всі ми маємо право пишатися. Ми не дали канути в забуття одній з найкрасивіших пам’яток нашого міста і дали їй нове життя. На мою думку, саме ця споруда і є сьогодні головною окрасою нашого балу.

Натовп з ентузіазмом зааплодував.

— Серед присутніх є багато людей, завдяки яким стало можливим наше сьогоднішнє свято, — вів далі Харрінґтон Третій. — І мені б дуже хотілося назвати їх