Кемерон Докі - Усі жінки - відьми. Фатальне кохання

дійсно було кілька похоронів. Не просто кілька, а багато. Можна сказати — навіть забагато. І він чув деякі подробиці про те.

«А як же мені було про них не чути, — подумав він, — коли їх причиною був я!»

А перед ним вирував натовп глядачів, що чекали на прибуття чергової групи модних світських левів та левиць. Навіть влившись у потік, він підозріло розглядав публіку довкола крізь презирливо напівпримружені очі.

«Я можу запитати тут будь-яку жінку чи чоловіка, — подумалося йому. — Можу запитати будь-кого. І кожен з них — без винятку — дасть мені одну й ту саму відповідь: до Сан-Франциско прийшла біда. Велика біда».

Засадженими деревами вулицями міста крався підступний серійний вбивця. Він видирався на навколишні пагорби. Плавною ходою сковзав по бруківці. Проти нього була безсила поліція — своєю невловимістю він довів її до розпачу і пригніченості; через нього тільки найбільші відчайдухи наважувалися гуляти по місту вночі, а решта завзято скуповували в господарчих крамницях засуви та навісні ціпки, щоб посилити безпеку своїх помешкань. Через цього вбивцю ніхто не почувався у безпеці — навіть шикарні гості на урочистості сьогодні. Кожен наступний крок маніяка був непередбачуваним, бо у виборі жертв не простежувалось жодної закономірності — це були люди з усіх соціальних чи расових прошарків суспільства.

Наскільки було відомо широкому загалу, убивця дотримувався послідовності лише в одному: він заподіював смерть усім, хто мав нещастя на нього натрапити. І лише поліція знала решту інформації — найжахливішу, ту, що у подібних випадках приховується від громадян, щоб не спричинити паніки. Ніхто, окрім поліції, не знав страшної правди: у Сан-Франциско орудував не серійний вбивця, а мисливець за трофеями. У кожної його жертви бракувало якоїсь частини тіла. І щоразу іншої.

Раптом в обличчя йому вдарив сліпучий промінь — то один з прожекторів підсвітки, спеціально встановлений для такої урочистої події, ковзнув по натовпу і знову вставився у височінь. Від несподіванки він імпульсивно прикрив обличчя рукою і відвернувся.

Цей промінь наче окреслив його роздуми: час іти. Тут небезпечно і велелюдно.

Утім, він цілком визначився, бо встиг побачити все, що хотів побачити. Відновлена споруда — у всій красі — мала вигляд справжньої іменинниці. А найголовніше — люди. Їх так багато. І вони усі такі красиві. Усі сповнені життя.

А ще вони сповнені страху. Він побачив це — крізь яскраве світло ламп та красиве вбрання. Приховані перелякані погляди, що їх кидали через плече модно вдягнені люди. Так, мешканці Сан-Франциско і справді були налякані.

Та, напевне, ще недостатньо налякані. Йому було замало цього страху.

Він пішов геть. Натовп навколо нього поволі рідшав.

— Агов, та це ж давній золотий хіт! — вигукнув якийсь чоловік поруч із ним і замугикав, підхопивши знайому мелодію.

— Ця пісня мені теж дуже подобається, — докинув він і посміхнувся. А потім звернув з яскраво освітленої вулиці й заглибився у темряву, що густішала на очах. І з кожним кроком голос його лунав дедалі гучніше:

У цю ніч ми будемо удвох[2]…

Розділ 3

— Фібі Холівелл?

Зачувши, як хтось покликав її на ім’я, Фібі обернулася, хоча думками вона була попереду, а не позаду. Принаймні останні п’ятнадцять хвилин їй вдавалося ігнорувати саме свято і гостей, що заполонили всі кімнати на нижньому поверсі. Її повністю поглинуло споглядання найбільшої внутрішньої фрески в М’юрал-хаус.

На всю стіну колишнього салону, де свого часу художники, що приїхали сюди на навчання, продавали свої роботи, розташовувалася фреска, виконана у стилі, відомому як тромплей, що французькою означало «обман зору» і визначало основну властивість цього стилю. Фреска видавалася дуже реалістичною. Настільки реалістичною, що Фібі доводилося постійно нагадувати собі, що і вікна, і розкішна зелень садів у них намальовані фарбами.

Чарівність твору посилювали майстерно виконані «порожнини», начебто призначені для розміщення справжніх тривимірних предметів. У кращі часи, коли Будинок з фресками користувався великою популярністю, тут мали бути роботи художників для продажу. Таким чином, не тільки сама по собі фреска Ізабелли Маршалл була шедевром, вона призначалася для популяризації творчості колег майстрині.

Почувши за спиною тихе хихикання, Фібі обернулася.

— Очей не відвести, еге ж? — сказала особа, що відволікла її увагу. Перед Фібі стояла невеличка літня жінка в елегантному чорному платті. На шиї в неї красувалося перлове намисто, найчарівніше з усіх, які доводилося бачити Фібі. — Вечорами, коли салон зачинявся, — продовжила пані, підступаючи ближче до фрески, — я крадькома спускалася вниз, щоб віднайти ті образи, які Ізабелла, за її словами, навмисне приховала у фресці просто для того, щоб я їх шукала. І перше, що мені вдалося віднайти — це своє зображення у саду за вікном.

І, підійшовши до Фібі, жінка жестом вказала на ту частину фрески, де розташовувалося найближче вікно. Крізь нього Фібі побачила галявинку з соковитою зеленою травою. У самісінькому кутку вона насилу розгледіла край ковдри і складку плаття, з-під якої стирчав дівчачий черевичок. До нього принюхувалося цуценя, наче роздумуючи — гризти цей черевичок чи ні, бо в ньому ж і досі була хазяйчина нога!

— Люсіль! — захоплено вигукнула Фібі, повертаючись до співрозмовниці. — Ви Люсіль Маршалл!

— Власною персоною, — підтвердила пані. — А ви — Фібі Холівелл, еге ж?

— Авжеж, — відповіла Фібі, — і я дуже рада з вами познайомитися.

Вона простягнула руку. Люсі Маршалл посміхнулася, і від посмішки її обличчя вкрилося тоненькими зморшками і стало схоже на зіжмаканий аркуш паперу. Вона потиснула руку Фібі.

— Я теж рада, люба моя, — мовила Люсі Маршалл. — Мені дуже сподобалося спілкуватися з вами телефоном, тому страх як кортіло зустрітися особисто. Шкода, що це сталося лише тепер. На жаль, зараз я вже рідко виходжу з дому.

«І не тільки зараз», — подумала Фібі, але не сказала. Навіть в молодості за Люсіль Маршалл ходила сумна слава про її затворництво. Високий соціальний статус давав їй численні можливості постійно бути в центрі суспільної уваги, але вона вперто трималася в тіні. І це настільки добре їй вдавалося, що не було жодного офіційного опису її зовнішності чи то звичайнісінької фотографії. Тому досі Фібі не мала чіткого уявлення про те, яка саме на вигляд Люсіль Маршалл.

Її мати, Ізабелла, була високою худорлявою жінкою міцної статури, але Люсіль нагадала Фібі ляльку З яблучною голівкою, які колись у давнину робили діти. Ні, вона не була кремезною — просто маленькою і товстенькою. Але голос мала чіткий і виразний, а потиск руки — міцний. Фібі здалося, що в її блакитних очах вона