Іван Петрович Котляревський - Енеїда

спав.

17 Прокинувшися, ввесь трусився,

За серце ссало, мов глисти;

Перевертався і нудився,

Не здужав голови звести,

Поки не випив півквартівки

З імбером пінної горілки

І кухля сирівцю не втер.

З-під лавки виліз і струхнувся,

Закашляв, чхнув і стрепенувся:

«Давайте, — крикнув, — пить тепер».

18 Зібравшися, всі паненята

Ізнов кружати начали,

Пили, як брагу поросята,

Горілку так вони тягли;

Тягли тут пінненьку троянці,

Не вомпили сициліанці,

Черкали добре назахват.

Хто пив тут більш од всіх сивухи,

І хто пив разом три осьмухи,

То той Енеєві був брат.

19 Еней наш роздоброхотався,

Ігрища вздумав завести,

І п’яний зараз розкричався,

Щоб перебійців привести.

У вікон школярі співали,

Халяндри циганки скакали,

Іграли в кобзи і сліпці;

Були тут разні чути крики,

Водили в городі музики

Моторні, п’яні молодці.

20 В присінках всі пани сиділи,

Надворі ж вкруг стояв народ.

У вікна деякі гляділи,

А инчий був наверх ворот;

Аж ось прийшов і перебієць,

Убраний так, як компанієць,

І звався молодець Дарес;

На кулаки став викликати

І перебійця визивати,

Кричав, опарений мов пес:

21 «Гей, хто зо мною вийде битись,

Покуштовати стусанів?

Мазкою хоче хто умитись?

Кому не жаль своїх зубів?

А нуте, нуте, йдіте швидше

Сюди на кулаки лиш ближче!

Я бебехів вам надсажу;

На очі вставлю окуляри,

Сюди, поганці-бакаляри!

Я всякому лоб розміжжу».

22 Дарес довгенько дожидався,

Мовчали всі, ніхто не йшов;

З ним всякий битися боявся,

Собою страху він задав.

«Так ви, бачу, всі легкодухи,

Передо мною так, як мухи,

І пудофети наголо».

Дарес тут дуже насміхався,

Собою чванивсь, величався,

Аж сором слухать всім було.

23 Абсест троянець був сердитий,

Згадав Ентелла-козака,

Зробився мов несамовитий,

Чимдуж дав відтіль дропака.

Ентелла скрізь пішов шукати,

Щоб все, що бачив, розказати

І щоб Дареса підцьковать.

Ентелл був тяжко смілий, дужий,

Мужик плечистий і невклюжий,

Тогді він п’яний вклався спать.

24 Знайшли Ентелла-сіромаху,

Що він під тином гарно спав;

Сього сердешного тімаху

Будити стали, щоб устав.

Всі голосно над ним кричали,

Ногами всилу розкачали,

Очима він на них лупнув:

«Чого ви? що за вража мати,

Зібрались не давати спати».

Сказавши се, оп’ять заснув.

25 «Та встань, будь ласкав, пане-свату!»

Абсест Ентеллові сказав.

«Пійдіть лиш ви собі ік кату!» —

Ентелл на їх так закричав.

А послі баче, що не шутка,

Абсест сказав, яка погудка,

Проворно скочивши, здригнувсь:

«Хто, як, Дарес? — ну, стійте наші!

Зварю пану Даресу каші,

Горілки дайте лиш нап’юсь».

26 Примчали з казанок сивухи,

Ентелл її разком дмухнув

І од сієї він мокрухи

Скрививсь, наморщивсь і зівнув,

Сказав: «Тепер ходімо, братця,

До хвастуна Дареса-ланця!

Йому я ребра полічу,

Зімну всього я на кабаку,

На смерть зувічу, мов собаку,

Як битися — я научу!»

27 Прийшов Ентелл перед Дареса,

Сказав йому на сміх: «Гай-гай!

Ховайсь, проклята неотеса,

Зарання відсіль утікай;

Я роздавлю тебе, як жабу,

Зітру, зімну, мороз як бабу,

Що тут і зуби ти зітнеш.

Тебе диявол не пізнає,

З кістками чорт тебе злигає,

Уже від мене не влизнеш».

28 На землю шапку положивши,

По локоть руки засукав

І цупко кулаки стуливши,

Дареса битись визивав.

Із серця скриготав зубами,

Об землю тупотав ногами,

І на Дареса налізав.

Дарес не рад своїй лихоті,

Ентелл потяг не по охоті

Дареса, щоб його він знав.

29 В се врем’я в рай боги зібрались

К Зевесу в гості на обід,

Пили там, їли, забавлялись,

Забули наших людських бід.

Там лакомини різні їли,

Буханчики пшеничні білі,

Кислиці, ягоди, коржі

І всякі-разні витребеньки, —

Уже либонь були п’яненькі,

Понадувались, мов йоржі.

30 Як ось знічев’я вбіг Меркурій,

Засапавшися до богів;

Прискочив, мов котище мурий

До сирних в маслі пирогів!

«Ге! Ге! от тут-то загулялись,

Що і од світу одцурались,

Диявол-ма вам і стида.

В Сицилії таке твориться,

Що вам би треба подивиться, —

Там крик, мов підступа орда».

31 Боги, почувши, зашатались,

Із неба виткнули носи,

Дивитись на бійців хватались,

Як жаби літом із роси.

Ентелл там сильно храбровався,

Аж до сорочки ввесь роздягся,

Совав Даресу в ніс кулак.

Дарес ізвомпив сіромаха,

Бо був Ентелл непевна птаха,

Як чорноморський злий козак.

32 Венеру за виски хватило,

Як глянула, що там Дарес;

Ій дуже се було не мило,

Сказала: «Батечку Зевес!

Дай моєму Даресу сили,

Йому хвоста щоб не вкрутили,

Щоб він Ентелла поборов.

Мене тогді ввесь світ забуде,

Коли Дарес живий не буде;

Зроби, щоб був Дарес здоров».

33 Тут Бахус п’яний обізвався,

Венеру лаяти почав,

До неї з кулаком совався,

І так ісп’яна їй сказав:

«Пійди лиш ти к чортам, плюгава,

Невірна, пакосна, халява!

Нехай ізслизне твій Дарес,

Я за Ентелла сам вступлюся,

Як більш сивухи натягнуся,

То не заступить і Зевес.

34 Чи знаєш, він який парнище?

На світі трохи єсть таких,

Сивуху так, як брагу, хлище,

Я в парубках кохаюсь сих.

Уже заллє за шкуру сала,

Ні неня в бразі не скупала,

Як він Даресові задасть.

Уже хоть як ти не вертися,

З своїм Даресом попростися,

Бо прийдеться йому пропасть».

35 Зевес до речі сей дочувся,

Язик на силу повернув,

Він од горілки весь обдувся

І грімко так на їх гукнув:

«Мовчіть!.. чого ви задрочились?

Чи бач, у мене розходились!

Я дам вам зараз тришия!

Ніхто в кулачки не мішайтесь

Кінця од самих дожидайтесь, —

Побачим, — візьметь то чия?»

36 Венера, облизня піймавши,

Слізки пустила із очей,

І, як собака, хвіст піджавши,

Пішла к порогу до дверей

І з Марсом у куточку стала,

З Зевеса добре глузовала;

А Бахус пінненьку лигав,

Із Ганімедова пуздерка

Утер трохи не з піввідерка;

Напивсь — і тілько що кректав.

37 Як між собой боги сварились

В раю, попившись в небесах;

Тогді в Сицилії творились

Великі дуже чудеса.

Дарес од страху оправлявся

І до Ентелла підбирався,

Цибульки б дать йому під ніс.

Ентелл од ляпаса здригнувся,

Разів із п’ять перевернувся,

Трохи не попустив і сліз.

38 Розсердився і роз’ярився,

Аж піну з рота попустив,

І саме в міру підмостився,

В висок Дареса затопив:

З очей аж іскри полетіли,

І очі ясні соловіли,

Сердешний об землю упав.

Чмелів довгенько дуже слухав

І землю носом рив і нюхав,

І дуже жалібно стогнав.