П. С. Іванов - Більшовицько-марксистський геноцид української нації

проти повсталих селян застосовували по цілій країні. Наприклад, для придушення селянських бунтів у Хакасії, командир, відомий згодом як дитячий письменник Аркадій Гайдар власноручно розстрілював до 19 полонених «бунтівників» щодня.

Однак ці звірячі репресії не вирішували проблеми, а лише посилювали ненависть селянства до більшовиків, зміцнювали опір хлібозаготівлям. Село перестало засівати свої поля: бо й так більшовики відберуть врожай. Засівали лише невеликі ділянки для вирішення сімейних нестатків. Але забирали і це. Фактично «дану» у 1917 році селянам землю більшовики відібрали, точніше, селяни самі їм повернули, як непотрібну.

Більшовицький грабіж, репресії спричинили таку руїну, запустіння села, його ріллі, нив, якого не було ніколи впродовж усієї минулої багатотисячної історії. Навіть монголо-татар-ську навалу за масштабами завданих збитків ніяк не можна порівняти з жахами юдо-більшовицької навали.

Зрештою стало зрозуміло і більшовикам: у таких умовах без армії, зброї, крові хліб у села не візьмеш, та й брати незабаром буде нічого. І це змусило їх відступити і почати нову політику у відносинах із селянами — НЕП, замінити «продрозверстку» «продподатком». Тільки після цього село вгамувалося, селяни відклали зброю, взялися за плуг і швидко нагодували країну. Тоді закінчився голод.

* * *

Використавши в 20-х роках у війні із селянством, своїм народом давно, з більшовицьких часів, забуту зброю — голод, голодомор, заново випробувавши і належно оцінивши його високу ефективність, юдо-більшовики взяли ці методи на постійне озброєння і застосували її ще двічі — у 1932–1933 роках і 1946–1947 роках. У ці періоди зазначені методи були вже значно вдосконалені, доведені до «кондиції», про яку мріяв Троцький, — коли «матері їдять своїх дітей».

Вони застосовували цю улюблену ще стародавніми юдеями зброю вибірково — насамперед для найзаможніших, багатих хлібом регіонів, де суцільна колективізація напоролася на завзятий, запеклий опір селян. Серед них лідирували Україна і заселені переважно роботящими, сумлінними, вмілими українцями Кубань, Поволжя та деякі райони Сибіру.

Тільки в одній Україні голодоморами 1921–1923 рр., 1932–1933 рр. і 1946–1947 рр. знищили близько або понад 15 мільйонів (хто може точно порахувати?!) дітей, жінок, чоловіків, старих, які в моторошних, невимовних стражданнях гинули страшною, повільною смертю. Для вбивства такої маси людей, яка майже вдвічі перевищує загальну кількість жертв усіх країн-учасниць Першої світової війни, а за темпами їхнього знищення перевершує воєнні вчетверо, режимові не довелося застосовувати військо, танки, авіацію, артилерію, отруйні гази. Він не витратив ані копійки на їхнє поховання, могили, труни: померлих, немов падло, скидали в рови, ями і байдуже засипали. Кати не лише все це організували: заздалегідь відібрали від своїх жертв майно і їжу до останньої крихти, а й ретельно приховували свої злодіяння від неголодних у власній країні й від зовнішнього світу, і ще старанніше припиняли найменші спроби допомоги голодуючим або їхні спроби вирватися з цієї голгофи до місць, де була їжа. Саме задля цього в 1932 р. були введені паспорти, що видали усім, крім селян, яких так намертво прив'язали до своїх вимираючих від голоду сіл.

***

Без чуми, без війни, без вини

Нам розверзлася братська могила.

В. Бровченко «Надвечірні дзвони»

Ці злодіяння ретельно приховували в СРСР аж до кінця 80-х років минулого століття. Однак і в країні, і за кордоном про них було відомо відразу після здійснення. Нині 10 держав на всіх континентах визнали голодомор 1932–1933 років геноцидом української нації.

У 2003 р. спеціальною Постановою визнав, нарешті, геноцид і український Парламент.

У 2006 р. Президент України направив у Верховну Раду проект Закону про визнання Голодомору 1932–1933 років в Україні геноцидом. А 25 листопада 2006 р. вперше за минулі 73 роки відбулося всеукраїнське поминання жертв юдо-марксистсько-ленінсько-сталінсько-більшовицько-комуністичного режиму. У своєму зверненні до народу з цього приводу Президент зажадав від Верховної Ради негайно прийняти згаданий Закон (його там вперто не хотіли розглядали), а його супротивників, тобто тих, хто не визнає Голодомор і геноцид, назвав ворогами, які ненавидять Україну, її народ.

28.11.2006 проект Закону з великими труднощами нарешті було включено до порядку денного парламентської сесії, на якій розгорнулись справжні бої між його прихильниками і лютими супротивниками, які боролися з ним з такою пристрастю, що була б більш доречною для порятунку від смерті голодуючих. Опоненти були категорично проти статті про кримінальну відповідальність за заперечення геноциду, оскільки ще напередодні вони не визнавали сам факт його існування. Особливо старався лідер нинішніх комуністів, спадкоємець, пропагандистів юдо-марксистсько-ленінсько-сталінсько-більшовицько-комуністичної ідеології, що спородила цей геноцид. З піною на устах він доводив, що в 1932–1933 роки ніякого заздалегідь спланованого голодомору, тобто геноциду не було. Просто були, мовляв, погані породні умови, поганий врожай і нехлюйство деяких місцевих чиновників, що й спричинило голод в поодиноких місцях. Але істинно народна більшовицька влада оперативно допомагала, начебто, голодуючим продовольством, і голод було швидко переборено. Усі розмови про спеціально організований масовий голод і багатомільйонні жертви, це, мовляв, вигадки, неправда, провокації ворогів марксистів-ленін-ців-сталінців-більшовиків-комуністів.

28.11.2006 р. комвождь уже побоявся повторювати те, що говорив ще недавно, але вся його фракція (а отже, і партія) одностайно не проголосувала за Закон, тобто голодомор і геноцид так і не визнала.

Схоже повелися також Регіони. Вони виставили свій проект Закону. Але коли він не пройшов, то після довгих дискусій і компромісів, поступок на її користь, фракція погодилася нарешті підтримати Закон Президента. Однак перед самим голосуванням відмовилася і повним складом (крім двох своїх членів) не проголосувала за Закон, тобто, як і комуністи, не визнала голодомор і геноцид, який рішуче заперечували деякі її керівники незадовго до описаних подій.

Отже, цей воістину історичний для України Закон прийнятий всього 233 голосами народних депутатів із 442 зареєстрованих перед голосуванням, тобто 209 або майже половина парламенту мовчки, своїм неголосу-ванням «висловилася» проти визнання голодомору, геноциду, моторошної трагедії власного народу. І мимоволі виникає питання: чи не правий Президент, назвавши 209 нардепів ворогами України, які ненавидять свій народ, чи має право на існування такий Парламент?! Чи правий Президент, який видав наказ про його розпуск та призначивши дострокові вибори?

***

Під час обговорення президентського проекту Закону, задля прийняття його в цілому, пішли на ще один принциповий компроміс, поступку: визначення «геноцид української нації» замінили висловом «геноцид українського народу», оскільки, мовляв, на думку опонентів в Україні від голоду в ті роки загинули представники й інших національностей і так, мовляв, буде справедливіше.

Справедливіше, та не дуже. Тому що, хоча в ті роки на Україні дійсно проживали й інші національності, найбільше, мабуть, росіян і євреїв, але режим знищував лише селян, тобто насамперед українців. Із трьох