Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера

«Ага, так це баба того Василя, - подумав я. - Ану-ну», - і підскочив до вікна. Проте вікно виходило в город, і видно було лише картоплиння. Тоді я поторсав Митька за плече.

- Вставай, Митю, он Василева баба прийшла.

- Га? - сонно озвавсь той.

- Баба прийшла Василева, отого велосипедиста.

- Тю! То це треба мене будити, - позіхнув товариш. - Хай собі хоч сто баб, шо тобі до них?

- Та нічого. Я думав, тобі цікаво буде.

- Ціка-аво, - знов позіхнув товариш. - Що там цікавого? - І раптом, мов оце не він щойно ледь одірвався од подушки, скочив на ноги. - Ну, збирайся швидше. Бери морилку, я - сачки, та й підемо.

- Зразу? - скрививсь я.

- А чого відкладати? За три дні назбираємо, а там гуляй собі, скільки хочеш.

- Ага, назбираєш за три дні.

- Хіба це довго? Сачком - раз, в морилку - два, в коробку - три, шпилькою - чотири. От і все!

- А курінь?

- Так само собою. А куди ж ми, по-твоєму, йдемо? Туди! Обладнаємо курінь, а як залишиться час, то, може, щось і вловимо.

- О, - полегшено зітхнув я. - Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал.

- А як же інакше, а як же інакше, - виспівував Митько, заглядаючи в піч. - О, щось вариться. Чудово! - вибіг із хати.

- Доброго ранку, бабуню, - чути було вже знадвору. - Погодуєте нас?

І ось на столі парує молода картопля, притрушена кропом, і сало, і сметана, і кисле й солодке молоко…

І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.

- А головне, - казав дорогою Митько, - ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: «Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!» А моя - ні слова.

- Так, - погодивсь я, - бабуня що треба.

- А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані - то город сапають, то по господарству… А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни і не схожі. Подивишся - ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати - поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із ґулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицалась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.

- То ж позаторік! Ти ще малий був.

Ми відступилися з дороги, бо нею саме проїхало кілька колгоспних ваговозів. На одному стояла якась здоровенна частина од комбайна.

- Гадаєш, зараз краще вийде? Тут уміння потрібне.

- Отож-бо й є!

- А де ти його наберешся? Вдома без сокири і сапки обходимось.

Проминувши поле, ми наблизились до річки.

- Зараз над шлюзами перейдемо, а тоді вже лісом, - пояснив Митько.

- У вас тут і шлюзи є?

- Аякже! Не Дніпрогес, звичайно, але збудували років п’ять тому, щоб поля зрошувати. Бачив же дорогою - канави такі.

Ми ступили на хисткий і, здавалось, ненадійний місток, а внизу гуркотіла, вирувала, пінилася вода і били вгору, грали проти сонця різноколірні бризки.

- Ух, страшнувато! Ходімо, Митю, швидше, а то ще місток вломиться.

- Вломиться! Та він тисячу таких, як ми, витримає! Дивись! - і, вхопившися рукою за поручні, Митько став так вигицувати, підкидаючи ноги, що аж дошки піді мною заходили ходором, і місток затрусивсь іще дужче.

Добряче спітнівши, зате наочно довівши мені, що боятися нема чого, Митько зрештою вгамувавсь, і ми заглибились у ліс.

- Зараз беремо праворуч, - хвилин за двадцять мовив Митько, - і стежечкою до самісінького озера.

Тільки-но ми звернули, як навстріч, прямо на нас, із-за дерев вихопивсь велосипед, і хлопець, що сидів на ньому, гукнув знайомим насмішкуватим голосом:

- Гей, мухолови, з дороги!

Ще навіть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко відскочили вбік і лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортивна Василева майка.

- А щоб тобі колесо відпало! - кинув я вслід. - Ну чого він причепився до нас, Митю?

- А, - махнув він рукою. - Мало дурнів? Не зважай! Проте настрій таки підупав, і решту путі ми йшли мовчки. Зате коло озера… Хіба можна лишатися в поганому настрої через якогось там пришелепка, коли бачиш перед собою мрію якщо не сказати всього життя, то принаймні трьох останніх місяців?

- Он звідки, диви, рибу ловити!

- А пісочок який!

- А поглянь, де у воду стрибати!

- Ух ти!

- Сила!

- Клас!

- Оце так!

І врешті, загорлавши «ура», ми кинулись одне одному в обійми. Так, певно, не радів жоден… жоден у світі учень шостого класу. Митько ступив назад і урочисто звернувся до мене:

- Від імені… Гм, від імені себе… Ні, від імені свого і громадськості вітаю вас, Сергію Стеценко, із відкриттям літнього сезону. Бажаю…

- Зрозуміло, - перебив я. - Мерсі. Взаємно. Радий старатись, - і, виструнчившись, узяв сачок «на караул», проте одразу ж опустив. - Поглянь, Митю.

Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.

- Та це ж курінь був! - перший здогадавсь Митько. - Ось і двері, - вказав на дві прихилені одна до одної палиці. - А от поруч і місце для вогнища розчищене.

- А сіна скільки! - радів я. - Та ж цей курінь відремонтувати - раз плюнути. І місцинка яка зручна.