Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера

таким постало перед ним завдання номер один. Фа-Діез виконав його тільки наполовину, бо сам так ні на чому і не грає. Він пробував грати і на геліконі, і на кларнеті, і на гітарі, і на валторні, але кидав, заледве вивчившись брати кілька чистих нот. «Цей інструмент не для мене, - казав він. - Я хочу знайти саме свій інструмент». Давно вже в селі існує досить пристойний оркестр, вже й Фа-Дієз став одруженим і вусатим дядьком, а так і шукає саме свій інструмент. Останнім часом з’явилася надія, що ним стане тромбон. Може, хоч на тромбоні навчиться він пристойно грати, - таке питання хвилювало, певно, Фа-Дієза і, звичайно ж, усіх його сусідів.

Та сьогодні, мабуть, ми неабияк прислужилися сусідам своїм приїздом, бо дядько Гнат таки відклав свою науку до завтрашнього.

- Доброздоров’ячка, - крикнув хтось із вулиці.

- Ну, починається, - прошепотів Митько. - Зараз півсела сюди збіжиться. Ходімо десь сховаємось, - і дременув не дуже ввічливо за хату. Я подався був за ним, але тут мене перепинив той же голос:

- Куди це ти, Митю, чи не впізнаєш мене?

Я озирнувсь. У хвіртку заходив дідок у темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті.

- А, драстуй, Гнатовичу, - одповіла Митькова бабуся, визирнувши з погреба.

- Здрастуйте, - зніяковіло привітався я.

- Ну і змінився ж ти, - хитнув головою дідок, зупиняючись серед двору.

- Га? - долинуло з погреба.

- Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій, - повторив дідок, придивляючись до мене. - Підріс.

- Аякже, підріс, - радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом. - Ти ж його коли бачив, два роки тому?

- Еге ж, два роки. Ніби погладшав трохи.

- Та де там погладшав! Худющий, як і був.

- Е, ні, який же він худющий. Опецькуватий… А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло.

- Та де ж потемніло? - од того дива бабуся аж вилізла з погреба і кинула погляд на мене.

- Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько!

- Отож-бо й видно, що не Митько, - охоче погодився той. - А хто ж? - поспитав жваво.

- Приятель його, Сергій. Разом приїхали.

- А-а, - спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. - Я й дивлюсь - ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, - продовжував, вмощуючись на приступці ґанку. - Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, - Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою привіз розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: «Онучку мій рідний, як же давно не бачились». А він їй: «Обережно, - каже, - бабо, не чіпайте мого чемодана, бо в мене тут велосипед». Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і ходу з дворища. Дмитрівна в гвалт: «Куди ж ти?!» А він тільки рукою махнув: мовляв, одчепись. А години за дві приїхав і каже: «Це в мене тренування такі, точно за графіком». Значить, - пояснив уже від себе дід, - як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй куди очі бачать. Отаке! Ну а ви, - спитав, - теж на велосипедах ганять будете?

- Ні, - промимрив я. - Нам треба колекцію збирати.

- А-а, ну, збирайте. А захочете, то приходьте в гості. Я ваш, так би мовити, найближчий сусід. Отут же, за вашою хатою, і моя стоїть. Та Митько знає. А де ж він сам?

- Зараз прибіжить.

- Ну, то ще побачимося, - потюпав він до хвіртки.

- Митю, - загукала бабуся. - Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? - посміхнулась до мене.

- Ще й як, - кинувся до вмивальника Митько.

 ***

- Ну, як там у вас, все гаразд удома? - цікавилась бабуся.

- Угу, вше, - ствердно кивав головою Митько, запихаючись голубцем.

- А як доїхали?

- Добре, - одказував Митько, простягаючи руку до глечика з молоком.

- То чому ж тато не повідомив? - допитувалась бабуся. - Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.

- Не знаю, - відповідав Митько, наливаючи собі киселю. - Ми й самі дивувалися.

- Телеграми не дали, - не вгамовувалася старенька.

- Телеграми! - скрикнув Митько.

- Ну так, що ж тут дивного?

- Телеграми! - мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько.

- Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!

Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою поглянув на друга.

- Ох, я ж розтелепа! - скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. - Ай-я-яй! Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім…

- Забув про телеграму? - закінчила бабуся. - Еге ж?

- Еге ж.

- Ех ти, - провела рукою по Митьковій голові. - Наїлися?

- Наїлися, спасибі, - дружно закивати ми.

- А тепер куди?

- Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку…

- Ну, ідіть, ідіть. Таж на обід не запізніться.

Розділ III

Озеро. Змії люблять сіно.

Щось дзумить і дзумить мені у вусі, і од того в’їдливого звуку я розклепляю повіки. В кімнаті півтемрява. Митько спить поруч на розкладачці, а у вікно товчеться і товчеться головою і тому, мабуть, ще більше чманіє настирна муха.

«От капосна», - думаю я собі, коли це:

- Агов, Демидівно, - чийсь пронизливий голос. - Діждались-таки онучка?

- Діждалась, Дмитрівно, діждалась. Приїхав із приятелем своїм.

- А де ж то вони, чи вже подалися кудись?

- Сплять іще. Потомилися з дороги. Та й городські ж, люблять поспати.

- А он мій Василь теж городський, а ще зрання на свій велосипед - найшла чим