Ніна Боден - Збігло літо

не витримати, або він утопиться, або застудиться. Тітка Еліс не могла оберегти дідуся ні від серцевого нападу, ні від утоплення, бо так і не навчилася плавати, зате вона успішно оберігала його від простуди, супроводжуючи його до кабіни, де варила для нього на плитці какао. Дідусь ненавидів какао, але тітка Еліс стояла над ним, усім своїм виглядом наказуючи: «Роби, що я тобі кажу, а то…» І дідусь здавався.

Мері іноді думала, що старим живеться не легше, ніж дітям. За них також інші вирішують, що для них корисне, а що ні, змушують їх одягати жилети і пити какао.

Мері почала мудрувати над тим, як би накапостити тітці Еліс. Ключ від їхньої кабіни був схований під сходинкою і прикручений дротиком. Можна забратися всередину і влаштувати там непоганий розгардіяш — висипати цукор на підлогу, підсипати піску в какао…

На якусь мить ця ідея здалася їй привабливою, але потім Мері знову почала позіхати. Не те! Ліньки навіть затівати всю оту мороку. Крім того, тітка Еліс була короткозора, вона могла не помітити піску в какао й напоїти дідуся тією сумішшю. А коли дідусь і здогадається, чиїх рук та справа, то тільки скаже: «Бідна Мері, це не її вина. Вона просто розстроєна, і за це її винуватити не можна». (Оскільки Мері завжди підслуховувала біля дверей і чула, що люди завжди знаходять виправдання її вчинкам, то була певна, що дідусь скаже саме так.)

Мері знов позіхнула, та так, що аж щелепа хруснула. Ні, коли вже робити щось по-справжньому погане, то треба скоїти якийсь злочин, наприклад, пограбувати банк або когось убити!

Вона рушила назад, до пристані, перестрибуючи через кам’яні плити, якими була викладена набережна, а щоб було важче це робити, скосила очі до перенісся. «Цікаво, скільки можна тримати очі скошеними», — подумала вона й так зосередилася на цьому, що жінка, яка саме проходила повз неї, поквапливо відвела від неї погляд і сказала до свого чоловіка:

— Яка жахлива трагедія! Така славна дівчинка, а…

Коли Мері дісталася пірса, у неї від перенапруги розболілися очі та ще й захотілося їсти. Знайшовши в кишені монету, вона пішла до ятки, щоб купити цукрову вату на паличці. Цікаво, чи згадає продавець, що вона виколупала з ведмедя жмуток набивки? Та він і не глянув на неї. Продавець дивився поверх її голови, обслуговуючи чоловіка, який попросив пачку сигарет, хоча Мері стояла попереду нього.

Мері зненавиділа за це продавця. Коли він, нарешті, звернув на неї увагу і, подавши їй цукрову вату, повернувся до каси по здачу, Мері схопила з прилавка дві плитки шоколаду й засунула собі до кишені. Беручи здачу, вона подарувала продавцеві таку сліпучу усмішку й так чемно подякувала, що той аж здивувався. Він усміхнувся у відповідь і висловив жаль з приводу того, що після такого погожого ранку зірвався холодний вітер.

Шоколад підтанув і прилип до джинсів. Мері прикрила рукою кишеню і, все ще солодко всміхаючись, позадкувала подалі від ятки. Потім обернулася й побігла вистрибцем, щось мугичучи собі під ніс. Вона відчувала і страх, і радісне збудження водночас. Їй кортіло озирнутися й подивитися, чи не було свідків її вчинку, але вона не насмілювалась. Бігла, підстрибуючи, мугичучи якусь пісеньку, як зовсім безтурботна дівчинка, поки дісталася сходів, що вели вниз, на пляж. Вона збігла вниз, перестрибнувши через три останніх сходинки прямо на рінь.

Серце в неї шалено калатало. Вона знайшла собі прихисток під дашком бетонної стіни набережної, що висів у неї якраз над головою. Під час припливу море доходило аж до цього місця, а тому тут пахло водоростями і ще чимось прокислим, як пахне в печерах. Мері зморщила носа, але вийти зі своєї схованки не насмілилась. Страх і тривога скували її, ноги зробились важкі й неслухняні. А що, як хтось бачив її? А може, її бачили сотні людей? Вона вважала, що набережна порожня, але всі люди насправді могли просто поховатись за павільйоном естради і під високими палями, на яких тримається пірс! Вони стежать за нею і чекають! А що, коли вони раптом усі піднімуться і побіжать за нею з криками: «Лови злодія! Лови злодія!»

А може, вони вже біжать за нею?

Серце в Мері закалатало ще дужче. А коли хтось і справді заговорив над нею, вона подумала, що воно зараз вирветься з грудей.

— А ми тебе приглянули, — почувся голос угорі над нею.

Паличка з цукровою ватою випала в Мері з рук. Підвівши голову, вона побачила два рожевощоких круглих личка, які, як здалося їй першої страшної миті, сиділи просто на двох парах коротких товстих ніжок. Оговтавшись, вона збагнула, що ці жахливі істоти — насправді дві звичайні собі дівчинки, які сиділи навпочіпки і, нахилившись так, що аж підборіддя торкалося колін, заглядали під дашок. Вони були одягнені в шорти, а коротко підстрижене волосся було таке прилизане, що здавалося намальованим на їхніх головах фарбою.

— А ми тебе приглянули, — повторила одна з них і захихотіла.

— Не приглянули, а наглянули, — поправила її друга й захихотіла ще голосніше, а її повні щічки стали схожі на дві блискучі кульки. — Ми тебе наглянули, — повторила вона хрипкуватим радісним голосом. — Ти крала.

Останні слова прозвучали не дуже голосно, — дівчинка промовила їх крізь сміх, — але для Мері вони здалися громом з ясного неба.

— Тсс… — прошепотіла вона, але дівчатка й далі сміялися нестримним сміхом, підштовхуючи одна одну ліктями, поки Мері сказала сердито: — Гей ви, мордаті реготухи, ану геть звідси!

Вони враз перестали хихотіти й так здивовано глянули на неї, мовби ні від кого досі не чули таких грубих слів. Затим кутики їхніх уст опустилися, і Мері з жахом зрозуміла, що вони ось-ось заплачуть. З-під дашка їй не видно було, чи є хтось поблизу на набережній, але діти ще зовсім малі — їм не більше як по п’ять чи по шість років, — отже хтось із дорослих обов’язково наглядає за ними. І коли вони заплачуть, тоді прибіжать дорослі і…

Мері геть забула про своє бажання, щоб усі знали, яка вона погана дівчинка. А через те сказала якомога лагідніше:

— Вибачте, я не хотіла вас образити, але ви ще просто дурненькі. Я нічого не крала. Ви говорите дурниці.

Діти перезирнулися Вони були схожі між собою, як дві краплі води: однакові сяючі карі очі, однакове гла-деньке волосся. А тепер на їхніх личках з’явився однаково упертий вираз.

— Але ж ми дивилися і приглянули тебе, — сказала одна.

— Ми наглянули тебе, — сказала друга.

— Не