Максим Іванович Кідрук - Навіжені в Перу

деревами. Я спрямував погляд туди, куди показував друзяка, і від здивування аж прицмокнув язиком. Неподалік — якраз там, де кінчалась улоговина, — стояла невелика дерев’яна церковка. Спочатку я, пригадую, навіть зрадів і весело вигукнув:

— Круто! Якщо є церква, значить, десь зовсім поряд має бути селище!

Одначе напарник захитав головою і, обгледівши небо, яке щомить більше наливалось чорнотою, стурбовано бовкнув:

— Навряд чи ми встигнемо його розшукати… Я говорив про те, що нам, мабуть, краще переночувати в божниці.

— Ні! — я весь прибляк і скоцюрбився.

— Максе!

— Нізащо, чувак!

За все своє життя я навідувався до церкви три (ну, максимум — чотири) рази, та й то з великою неохотою. Переважно мене тягли туди силоміць: то на хрестини до кумів, то яйця на Пасху святити, то ще на якусь шоу-програму. При цьому ще жодного разу я не переступав поріг божниці сам. Повірте, сам я навіть не наближаюся до церкви! З таким вишуканим і розмаїтим житейським резюме (а воно, оце моє резюме, безперечно, вже давно лежить на видному місці у небесній канцелярії), я чудово розумів, що задля власної ж безпеки мені можна вступати у дім Божий тільки під прикриттям численного і добре висповіданого натовпу. Всі ті три (чи, можливо, чотири) рази, коли мені доводилося заходити до церкви, я шукав перед входом яку-небудь наскрізь постарілу бабусю. Таку, щоб як кульбабка: дмухни разок — і зразу на той світ, прости Господи. Такі «кульбабки» тільки про каяття й покуту думають. Я уповав на те, що Боженька не ризикне лупонути мене блискавкою, щоб, бува, не промахнутись і ненароком не порішити ні за цапову душу яку-небудь ревну праведницю. Облюбувавши підходящу бабусю, я прилипав до неї, мов присоска, і не відходив ні на крок до самого завершення служби.

Думайте, що хочете, але я знав одне: заходити в церкву разом із Тьомиком — це все одно, що лізти у басейн з крокодилами, яких півроку тримали на одному хлібі та воді, або ж, скажімо, застромлювати руку в кубло гримучих змій. Я не вірю, що Боженька пропустить таку лепську нагоду проявити свій праведний гнів і не підсмалить нам дупці.

— Я туди не піду! — ще раз обнародував свою позицію.

— Чувак, — Тьомик злився, — у нас немає ні карти, ні грошей, аби спинитися на ніч у якомусь мотелі. Насувається буря, мені холодно і хочеться спати, а ось ця капличка — єдина будівля, яка трапилась нам за останні десять кілометрів. Ти як хочеш, але я не збираюсь всю ніч мокнути під дощем і схопити запалення легень через те, що ти боїшся осквернити своєю присутністю священну оселю.

Я й сам скажено трусився від холоду, а тому розумів, що напарник має рацію. Але пересилити себе не міг. Так і стояв на місці, не рухаючись.

Тьомик не полишав надії мене переконати.

— Крім того, Максе, це ж… цеє… католицька церква, а ми з тобою — православні.

— І що?

— Я думаю, наші архангели не ризикнуть мочити тебе на чужій території.

Ляскаючи руками по плечах, я замахав головою, мовляв, даний аргумент вельми слабкий і непевний.

— І взагалі, чувак, — стояв на своєму Тьомик, — божниця ж недобудована! А недобудована церква — не церква! Правильно я кажу?

Я уважніше придивився до будівлі, котра вже майже повністю розчинилась у густій призахідній тіняві. Здається, вона дійсно незавершена, тож останній доказ видався мені цілком резонним.

— Ну добре, — врешті-решт здався я, — але пообіцяй мені, друже: коли раптом щось станеться… кгм… ну, не знаю… скажімо, почнеться щось підозріле, ми зразу підриваємось і тікаємо звідтіля нахрін. О’кей?

— Обіцяю, чувак! А тепер ходімо швидше, бо я скоро вріжу дуба від холоднечі.

6

Тьомик помилився: церкву добудували ще за царя Гороха, просто від старості фарба на деревині полущилась і майже всі шиби повилітали з вікон — от звіддалік вона й виглядала ніби як незавершена. Попри це всередині було тепло, сухо й затишно, можливо, трошки моторошно, але з часом я призвичаївся, заспокоївши себе шляхом самонавіювання. Повторюючи, наче мантру: «Все добре… все добре…» — я переконав свою розбуялу уяву в тому, що насправді знаходжусь зовсім не в храмі, а у звичайнісінькому гаражі чи ангарі.

Словом, усе йшло просто чудово до тих пір, поки Тьомикова здатність притягувати неприємності у, здавалося б, абсолютно буденних ситуаціях знову не запрацювала на повну котушку.

Я і напарник умостились на купі старої соломи, прілого листя та ялинкових гілок, які нагребли прямо під старий облущений вівтар. З боків, щоб менше дуло, поставили віконні рами. Гіпсова статуя Христа з розпростертими руками, вицвіла від часу, але майже непошкоджена, нависала прямісінько над нами. Нічний холод дошкуляв і примушував нас щораз ближче підсуватися один до одного, поки зрештою ми не злилися в міцних обіймах і ритмічно сопіли, випускаючи з ніздрів клуби пару і час від часу перестукуючись від холоднечі зубами, наче два радисти, які спілкуються морзянкою.

Несподівано на запилюженій підлозі трохи праворуч від нашого лежбища і прямо навпроти підкошеної кафедри проповідника проступив клаптик загадкового сріблястого світла. За мить схоже світіння заструменіло крізь порожні віконні рами. Серце моє завмерло, руки похололи, і я вже подумав, що просто вмру там на місці.

— Тьомо, дивись! — я ледь видушував слова з горлянки, а зуби в цей момент зацокотіли, немов друкарська машинка під пальцями вправної стенографістки.

Але замість того, щоб панікувати, мій товариш підняв руку над собою і спокійно тицьнув пальцем кудись угору. Задерши макітру, я побачив, що в одному місці — прямо над сяйливою плямою на підлозі — дах божниці провалився, і крізь отвір у стрісі можна було бачити клапоть неба. Чистого неба. У просвіток в покрівлі заглядала скибка молодого місяця.

— Певно, вітер розігнав хмари, — мрійливо прошепотів Тьомик, — а може, просто розвиднилось…

На мене аж гикавка напала — так відразу полегшало.

Артем тим часом не зводив очей з дірки в покрівлі, нерівні краї якої все чіткіше вимальовувалися в півтемряві церковки. Він дуже довго витріщався на такі далекі й чужі зорі, що люто зиркали зі сталево-чорних небес на нас, двох чужинців, а потім тужливо затягнув:

Свєтіт нєзнакомая звєзда,

Снова ми оторвани от дома,

Снова мєжду намі гарада,

Взльотниє огні аерадромов.

Тільки не подумайте, що Тьомик гарно співає. Якраз навпаки: музичний слух у хлопа не набагато кращий від річкового молюска, а голос схожий на виск вакуумного пилососа, який працює на повну потужність. Просто, розумієте, момент був такий — особливий; як ото в