Володимир Андрійович Василенко - Війна проти української мови як спецоперація для «остаточного вирішення українського питання»

пленарного засідання. І це при тому, що Президент України через главу своєї Адміністрації листом від 14 травня 2003 року № 02–02/918 відкликав законопроект і висловив готовність знову внести його на розгляд Верховної Ради в установленому порядку після доопрацювання. Але законопроект було винесено на голосування 15 травня 2003 року і ухвалено як Закон. Тим самим було порушено частину п’яту статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України», яка передбачала, що суб’єктом законодавчої ініціативи щодо ратифікаційних законів можуть бути лише Президент України або Кабінет Міністрів України.

Поведінка гаранта також була невідповідною та безвідповідальною. На виконання своїх президентських повноважень Л. Кучма мав би накласти вето на ухвалений Закон про ратифікацію Хартії лише з огляду на те, що Верховна Рада не мала права розглядати і схвалювати відкликаний ним законопроект. Водночас існували набагато серйозніші підстави для застосування президентського вето. На це промовисто вказували не лише багато народних депутатів України у своїх виступах в комітетах і під час пленарних сесій Верховної Ради, але й офіційний експертний висновок Інституту української мови Національної Академії Наук України, датований листопадом 2001 року і підписаний директором Інституту членкором НАН України В. Німчуком та кандидатом філологічних наук В. Радчуком, висновки Головного науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради, зроблені в листопаді 2002 р. та квітні 2003 р., експертні оцінки авторитетних фахівців, зокрема професора В. Євтуха, кандидатів юридичних наук В. Мармазова, С. Піляєва та інших.

Отже, у травні 2003 р. за ініціативи і підтримки Л. Кучми, Верховна Рада ухвалила законопроект, положення якого через невідповідний переклад Хартії спотворювали її зміст і мету, суперечили основоположним принципам ст. 10 Конституції України і були невдовзі протиправно використані для офіціалізації російської мови шляхом надання їй статусу регіональної та послаблення позицій української мови. Судячи з розмірковувань на сторінках його книги «Україна — не Росія», яка побачила світ у 2003 р., Л. Кучма не міг не розуміти ключової ролі статусу української мови як єдиної державної мови у забезпеченні політичної, суспільної та територіальної єдності України та для її нормального розвитку як національної демократичної держави європейського типу. Однак, у боротьбі за владу за допомогою зовнішньої сили і збереження себе у владі власний інтерес переважив державний. Це призвело до того, що керовані Росією антиукраїнські сили одержали інструмент для підриву статусу української мови та підтримки російської мовної експансії в Україні.

Початок третьої стадії спецоперації проти української мови припадає на першу половину 2006 р., коли з посиланням на Хартію та необхідність виконання Закону про її ратифікацію, місцеві ради різного рівня на Сході та Півдні України на порушення Конституції України ухвалили рішення щодо надання російській мові офіційного статусу регіональної. Парад «мовних суверенітетів» було інспіровано і оркестровано з-зовні. Йому передували численні вояжі в Україну таких відомих своєю антиукраїнською налаштованістю російських політиків як Ю. Лужков, К. Затулін, Д. Рогозін, їхні інтенсивні контакти з речниками Партії регіонів, інших проросійських політичних партій та громадських організацій. Промовистим фактом є зміст запису телефонної розмови між ідеологом партії регіонів Є. Кушнарьовим та Д. Рогозіним, яка відбулась 31 травня 2006 р. Д. Рогозін докоряв Є. Кушнарьову за зволікання в офіціалізації російської мови через прагнення «бабки срубить», вимагав, з використанням нецензурної лексики, запровадження російської мови як регіональної у Харківській області, просив зрозуміти, що «гроші у такій справі не головне» та повідомляв про свій приїзд до Харкова для її обговорення «не по телефону» (Сайт http://stringer-news.com/publication.mhtml?Part=48&PubID=5945).

Вочевидь наслідком цього «обговорення» стала поява проекту базового мовного законопроекту, анонсування якого у листопаді 2006 р. Є. Кушнарьовим стало початковою публічною стадією спецоперації по законодавчій офіціалізації російської мови з використанням Хартії. Показовим є той факт, що розроблений для нього законопроект був невідомий українському експертному середовищу і громадськості. Як заявляв голова «Русской общины Украины»К. Шуров, про цей документ знали, але його зміст не розголошувався. За словами В. Колесніченка, законопроект, аноносований Є. Кушнарьовим, не обговорювався навіть у фракції Партії регіонів. /Див. Материк. Информационоо-аналитический портал постсоветского пространства, 23.11.2006, www.russian.kiev.ua/.

Натомість 13 грудня 2006 р. у Верховній Раді V скликання було зареєстровано Проект базового закону № 2634 «Про мови України», авторами якого значились Є. Кушнарьов (Партія регіонів), В. Волга (Соціалістична партія) та Л.Грач (Компартія). Просування цього законопроекту було пригальмоване через несприятливу для Партії регіонів розстановку політичних сил в Україні після помаранчевої революції та загибелі у січні 2007 р. самого Є. Кушнарьова.

З перемогою на президентських виборах у лютому 2010 р. В. Януковича у Верховній Раді VI скликання 7 вересня 2010 р. було зареєстровано законопроект № 1015-3 «Про мови в Україні», авторами якого значились О. Єфремов (Партія регіонів), П. Симоненко (Компартія), С. Гриневецький (Народна партія Литвина). Однак 1 лютого 2011 року згаданий законопроект було знято з розгляду через його нищівну критику представниками українського експертного середовища та міжнародними інституціями, а також з огляду на триваючі протести громадськості.

25 серпня 2011 р. у Верховній Раді було зареєстровано законопроект № 9073, який мав назву «Про засади державної мовної політики» і авторами якого значились С. Ківалов та В. Колесніченко. Внесення мовного законопроекту під новою назвою і під новими прізвищами являло собою імітацію подання начебто удосконаленого документу з метою введення в оману української громадськості і міжнародної спільноти. Законопроект Ківалова-Колесніченка ряснів косметичними поправками, але практично не враховував жодних суттєвих і конструктивних пропозицій українських академічних установ і міжнародних інституцій. Саме тому цей законопроект також зазнав ґрунтовної критики як з боку представників як українського, так і міжнародного експертного середовища, і викликав нові протести громадськості.

В пояснювальній записці до законопроекту № 9073 «Про засади державної мовної політики» його автори визнали генетичну спорідненість свого законопроекту з мовним законопроектом № 1015-3 «Про мови в Україні» і мовним законопроектом № 2637 «Про мови України», який Є. Кушнарьов почав просувати ще з осені 2006 р. Порівняльний аналіз трьох зазначених законопроектів свідчить про їхню концептуальну, змістовну, структурну і значною мірою текстуальну тотожність. Їхні положення передбачали встановлення статусу мов національних меншин у спосіб, несумісний з вимогами Конституції України, стосувалисьпереважно російської мови і були спрямовані на підрив статусу української мови як єдиної державної.

Опрацювання кожного із згаданих законопроектів без залучення всіх заінтересованих структур громадянського суспільства, представників експертного середовища та опозиційних парламентських фракцій, тотальне ігнорування їхньої думки, як і висновків міжнародних інституцій, відмова привести положення цих законопроектів у відповідність з вимогами Конституції України, а також цілями та об’єктом Хартії вказують на замовний характер започаткованої Є. Кушнарьовим законодавчої ініціативи.

Після смерті Є. Кушнарьова рушієм російської спецоперації став В. Колесніченко, який давно увійшов в