Всеволод Зіновійович Нестайко - Чарівні окуляри

Дід Мороз у підвалі. Ковалі щастя

Все-таки Ромка був лідером. А душа лідера прагне лідерства, першості. І якось Ромка мені сказав:

– Слухай, Їжачку, чарівні окуляри завжди когось виручають. Спершу мене, тоді Ритку… Вони добрі. Це факт! Просто так вони не діють. Я б хотів теж скористатися з них.

– А хто тобі заважає? – знизав плечима я.

– Ти! – сказав Ромка.

– Тю! Яким це чином?

– Бо вони весь час до тебе по трапляють.

– Що ж я можу зробити?

– Треба, щоб з тобою щось сталося.

– Що?

– Треба, щоб ти втрапив у якусь халепу… Тоді чарівні окуляри допоможуть мені тебе врятувати.

– Що ж зі мною повинно статися?

– Якась страшна небезпека.

– Тю!

– Обов’язково! Щоб я мусив тебе рятувати.

– У яку ж халепу ти пропонуєш мені втрапити?

– Ну… провались у каналізаційний люк абощо…

– Ні! У каналізаційний люк провалюйся ти!.. Я не хочу! Категорично!

– Ну, я ж сказав для прикладу, – скривився Ромка. – Я ж сказав «абощо». Придумай сам. Ти ж мені друг?

– Друг! – сказав я.

– То ти для друга не можеш собі зробити якусь неприємність… тимчасову?

– Досить дивний вияв дружби – провалюватись у каналізаційний люк…

– Ну я ж сказав – не наполягаю я на провалюванні обов’язково у каналізаційний люк, якщо ти такий бридливий. Можна провалитися у щось інше. В ополонку, наприклад. Зараз якраз зима. Новий рік скоро.

– Спасибі тобі у шапочку! Хочеш, щоб я Новий рік у лікарні зустрічав? У мене вже таке було. Позаторік, коли я сніговика ліпив, розпарився, застудився і крупозне запалення легенів підхопив. Двостороннє! Ледь дуба не врізав. Провалюватися в ополонку не буду! Категорично!

– От ти ж, їй-богу! – спересердя махнув рукою Ромка. – Ну, сам, сам придумай щось! Ти ж хлопець з фантазією. Ну, я тебе прошу! Придумай!.. Тільки, щоб було небезпечно. Щоб я мусив тебе рятувати. Зроби, Їжачку!.. Ти ж мені друг!

Я зітхнув. Коли такі слова каже лідер класу, з яким усі хлопці мріють дружити і який ще недавно не звертав на мене аніякісінької уваги, а якщо й звертав, то тільки щоб посміятися, покепкувати, – хіба міг я йому відмовити?…

– Я побіжу до скверика, де ми бачили на лавці окуляри, які потім зникають, а ти давай – роби собі небезпеку! – вже весело сказав Ромка.

– Ну й задав ти мені задачу! – почухав я потилицю.

– Давай-давай! І не барись! Бо я змерзну там у скверику. Бачиш – мороз! Ще й вітер. Давай! – І Ромка побіг до скверика.

А я вийшов у двір і став озиратися й міркувати. Яку ж мені небезпеку собі зробити, щоб Ромка мене врятував?… На трансформаторну будку лізти – неоригінально. Вже було. Саме з трансформаторної будки знімав я Ромку. Послизнутися й гепнутися головою у якомусь закапелку, щоб ніхто мене до приходу Ромки не побачив… Ризиковано. А як дуже заб’юся і втрачу притомність?… У мене вже таке було. Я колись на перилах у під’їзді з’їжджав, упав, голову розквасив – довелося «швидку» викликати… Та к тоді хоч хлопці були, побігли матері сказали – вона «швидку» викликала. А тепер тільки на Ромку надія. А як він забариться або й взагалі йому чарівні окуляри не трапляться – дуба ж врізати можу… Ні! Треба щось інше придумувати… І раптом я побачив відчинені двері підвалу. У нашому новому дев’ятиповерховому будинку в підвалі бойлерна, а також комірчини для кожного мешканця (тобто для кожної квартири), щоб зберігати, кому що треба або, навпаки, кому що не треба (у квартирі заважає): влітку – санчата, лижви, взимку – літнє причандалля: надувні човни, риболовні снасті тощо. Або й різні поламані речі, які викидати шкода. Дехто навіть картоплю, моркву, буряки, з дачі привезені, зберігає…

«О! – подумав я. – Сховаюсь у підвалі! Підверну ногу – наче ходити не можу. Тільки не дуже – не калічитися ж по-справжньому через те, що Ромці забандюрилося мене рятувати за допомогою чарівних окулярів». Зайшов у підвал, спустився сходами вниз. І тільки завернув за ріг (щоб зайти у коридор, де комірчини), аж раптом почув, як нагорі бризнули залізні двері і клацнув замок. «Ой! – тенькнуло у мене в животі. – Це ж хтось замкнув двері!» Кинувся я сходами нагору – так і є! Двері були замкнені. Видно, хтось із мешканців або двірничка, що були у підвалі, спершу забули замкнути двері, а тоді повернулися і замкнули. Оце номер! Спершу я злякався, а тоді подумав: «А чого лякатися? Якраз те, що треба. І ногу підвертати не доведеться. Якщо Ромка одержить чарівні окуляри, якщо вони потраплять йому на ніс, він побачить, де я, побіжить додому (у нас у кожного мешканця є ключі від підвалу), візьме ключі й визволить мене. А якщо, не дай Боже, у Ромки з чарівними окулярами нічого не вийде, теж не біда, – я забарабаню у двері, хтось же ж таки почує і визволить мене. Отже, нічого страшного. Що ж, буду чекати… І тут несподівано з підвалу залунала пісня:

З Новим роком всіх вітаю!

Щастя, радості бажаю!

Всіх вітаю, всіх віншую

І щастинки-золотинки,

Щастя радості хвилинки

Всім дарую! Всім дарую!

Я завмер. Що таке?! Хто це там співає?! Я обережно навшпиньках підійшов до рогу і зазирнув у коридор підвалу, де були комірчини. Двері комірчини тринадцятої квартири були відчинені – там горіло яскраве світло. Я чув, що у тринадцяту квартиру переїхав якийсь дядечко. Але я його ще не бачив. Я підійшов ближче і зазирнув у комірчину. Там, на старому кріслі з обдертою на бильцях шкірою, сидів… Дід Мороз. У білій ватяній шапці з червоним верхом, у білій марлевій шубі, отороченій знову ж таки ватою, з наклеєними вусами й бородою, з нафарбованим носом і щоками – звичайний собі Дід Мороз, які ото ходять у школи та дитсадки на новорічні ялинки. Одне тільки було незвичайне – Дід Мороз був в окулярах! Я ще ніколи не бачив Дідів Морозів в окулярах. У кутку комірчини стояло велике тріснуте дзеркало в порепаній дерев’яній рамі. А на піддзеркальнику – маленька ялинка, на гілках якої горіли різноколірні свічки. Але дивно – не лише свічки, а й вогники свічок були різноколірні: сині, зелені, червоні, голубі… Я ніколи раніше не бачив свічок з різноколірними вогнями. Лампочки бувають кольоровими, але це ж були не лампочки, а вогники… А в іншому кутку комірчини стояв великий старовинний годинник з довгим золотим маятником, що неквапливо гойдався з боку в бік, хрипло цокаючи… Дід Мороз