Всеволод Зіновійович Нестайко - Чарівні окуляри

пішли. Ромка ревниво глянув на мене, але тут уже нічого не зробиш: кому поклала, тому й поклала. Ромка відчув потребу щось сказати, і він спитав:

– А як вас, пробачте, звати?

– Маргарита Степанівна, – сказала бабуся. – А вас?

– Мене Ромка! – першим вигукнув мій друг – мусив же він підкреслити, що він лідер.

– А мене Вася, – сказав я.

– Дуже приємно, панове Вася і Ромка! – усміхнулася бабуся, наче підкреслено поставивши на перше місце моє ім’я. Ромка це помітив і скривився.

Серце моє калатало, як різдвяний дзвін. «Її звуть Маргарита Степанівна! «Ритас» – як у тій записці! Але тоді чарівні окуляри зривав у мене з носа дідусь, а не бабуся! Я точно пам’ятаю, хоч і не бачив того дідуся!» – стрибали думки у мене в голові.

– Ну от і прийшли! – сказала Маргарита Степанівна, коли ми зайшли у якийсь незнайомий двір і зупинилися перед візерунчастими дверима на першому поверсі багатоповерхового будинку. Бабуся встромила у дірку замка довгий чудернацький ключ, почувся мелодійний передзвін, і двері нечутно розчинилися.

– Заходьте, будь ласка, панове! Мушу вам віддячити за допомогу! – церемонно вклонилася Маргарита Степанівна, вказуючи рукою на відчинені двері. Ми зайшли у темний передпокій, а звідти до кімнати. Кімната теж була напівтемна, умебльована старими меблями. Клейончатий потертий диван з овальним над спинкою дзеркалом, під яким на піддзеркальнику стояло сім білих мармурових слоників – від найбільшого до найменшого. У кутку кімнати височіло ще одне дзеркало – так зване трюмо у темній лакованій рамі з різьбленим дерев’яним візерунчастим верхом… Під дзеркалом стояв такий же різьблений лакований піддзеркальник на гнутих ніжках у вигляді лев’ячих лап (бо нагорі, як ми роздивилися, теж була таки лев’яча морда). І ще одне здоровенницьке дзеркало було на дверцятах старовинної шафи. Але дивно – віддзеркалень своїх ми в тих дзеркалах чогось не побачили, хоча стіл, біля якого ми стояли, прекрасно віддзеркалювався… На стінах висіло багато фотографій, і майже на всіх були… відьми, довгоносі й патлаті, а одна навіть у тому ж кумедному старовинному капелюшку, що й Маргарита Степанівна. Ми з Ромкою перезирнулися. І Ромка спитав:

– Це в-ви?

– Авжеж! Ха-ха-ха! – зареготала Маргарита Степанівна. І раптом заспівала пританцьовуючи:

Я відьма Маргарита,

Підступна і сердита!

Усе на світі відаю.

Усе на світі знаю!

Я з янголами снідаю,

З чортами я обідаю —

Усюди я буваю!

Усе-усе я знаю!..

А тоді підморгнула нам і сказала:

– От я знаю, що вам потрібні чарівні окуляри! І вони в мене є! Аякже! Але я вам їх не дам! – вона насупила брови. – Бо ви позавчора розбили мені на кухні вікно м’ячем, у футбола граючи. І в кицьку мою камінці кидали. Правда, Мурисю?

На диван раптом скочила, невідомо звідки взявшись, велика чорна кицька з жовтими очима і хрипло нявкнула, наче підтверджуючи сказане хазяйкою.

Ми з Ромкою аж роти пороззявляли від несправедливого обвинувачення.

– Та ви що?! – вигукнув Ромка. – Нічого ми не розбивали!

– І кицьку вашу вперше бачимо! – вигукнув я. – Це не ми!

– Ви переплутали! Придивіться гарненько! – вигукнув Ромка.

– Невже я зосліпу переплутала, помилилася? – схилила набік голову Маргарита Степанівна. – Ану піду візьму запасні окуляри!

І Маргарита Степанівна вийшла до іншої кімнати.

І тут дерев’яний різьблений лев на вершечку трюмо (чи мені здалося, чи справді) підморгнув мені і глянув на піддзеркальник. Я теж глянув униз, на піддзеркальник – там лежали окуляри… Я кинувся до них, схопив і начепив на носа. І враз побачив наш шкільний спортзал і мати, на які ми сьогодні стрибали через коня на уроці фізкультури…

– Ну що?! – нетерпляче спитав Ромка.

– Ланцюжок під матами у спортзалі! Ритка загубила його, коли стрибала! – сказав я.

– Біжімо! – вигукнув Ромка. Ми кинулися до вхідних дверей… Двері були замкнені…

– От вталапалися! – скреготнув зубами Ромка.

І тієї ж миті до кімнати зайшла Маргарита Степанівна. Окуляри з мого носа враз злетіли і опинилися на її носі.

– О! – вигукнула вона. – Тепер я бачу – авжеж, це не ви розбили мені м’ячем вікно на кухні й полювали на мою кицічку. Пробачте, дорогі. От що значить недобачати… І не бійтесь мене. Ніяка я не відьма. Артистка я колишня. В Театрі юного глядача в казкових виставах відьом грала… Давно вже на пенсії, – вона зітхнула. Але в очах її стрибали веселі бісики.

– Пробачте, – сказав Ромка. – Ми дуже поспішаємо.

– Одчиніть, будь ласка, двері! – по-про сив я.

– Стривайте, – сказала Маргарита Степанівна. – Я вам станцюю насамкінець!

І вона заспівала:

Хоч я відьма, та співаю.

Бо веселу вдачу маю.

Хоч стара я і сліпа,

Ще й танцюю – гоп-па-па!

І так хвацько, по-молодому пішла навприсядки, що аж задзвеніли висюльки на люстрі. А тоді гепнулася спиною на диван, кумедно задриґавши ногами.

– Ех-хе-хе! – важко дихаючи, сказала вона. – Сумую я за сценою, за глядачами… А де ваші аплодисменти?

Ми з Ромкою перезирнулись і заплескали в долоні.

– О! Це інша справа! – І вона кумедно вклонилася, взявшись двома пальчиками за край спідниці.

– А тепер бувайте мені здоровенькі!

Дивна артистка-відьма одчинила нам двері, і ми щодуху побігли до школи.

Класи вже були порожні, майже всі учні розійшлися додому. Лише в нашому класі сиділа за партою нещасна заплакана Ритка – додому йти вона боялася.

– Стривай, Ритко! Стривай! Ми зараз!.. – вигукнув Ромка. І ми з ним побігли у спортзал, розсунули мати – між ними на підлозі лежав ланцюжок з кулоном у вигляді сердечка.

– Бери! Це ти побачив, – зітхнувши, сказав Ромка.

– Ні! Удвох! Тільки удвох! – благородно сказав я.

– Удвох так удвох! – не зміг приховати задоволення Ромка.

І ми побігли в клас і віддали Ритці її пропажу – я тримав за кулон, а Ромка – за той підступний замочок ланцюжка, що так невчасно розкривався.

Ритка радісно зойкнула, а тоді обняла нас обох за шиї і притулилася головою до наших голів… Про чарівні окуляри ми їй, звичайно, нічого не сказали. Ми ж домовились не говорити нікому.

Нас чекала ще одна несподіванка – ми виявили у своїх кишенях по дві шоколадки – «Театральних». Коли дивна артистка Маргарита Степанівна встигла засунути їх нам у кишені – хтозна… По одній шоколадці ми дали Ритці. Вона мало не заплакала від розчулення. Вона ж так любить солодке!..

Ми хотіли того ж дня подякувати за шоколадки Маргариті Степанівні. Шукали-шукали той двір і ті візерунчасті двері, але так і не знайшли.

– Що ж ти хотів, – сказав я Ромці, – чудеса – вони і є чудеса!..

Пригода