Олександр Степанович Дерманський - Король Буків, або таємниця смарагдової книги

вже не були вогнедишними, то й опору майже ніякого нечинили. Знерухомілі, вони падали наземлю.

Дуже часто летючі гіганти просто розбивалися.

Ті, що виживали, потрапляли в полон і згодом ставали на службу до Нарита.

Маг використовував драконів здебільшого як тяглову силу та швидкий засіб пересування на великі відстані. Дракони доставляли пошту, возили до замку харчі та воду, деякі, замість коней, тягали ешелони возів з камінням чи лісом, а декого наближені до Нарита песиголовці та відьмаки готували до участі в драконячих перегонах, заробляючи на цій забаві чималі капітали.

Джульєтта ж була навіть не драконом-гінчаком, а звичайним добувачем магічної смоли. їй деколи й доводилося налягати на крила, щоб не запізнитися до замку на п’яту ранку, але втікати від ескадрильї мітлетунів — це вже занадто.

— Я не зможу від них відірватися! — хапаючи ротом повітря, вигукнула засапана Джульєтта. — У когось є якісь пропозиції?

— У мене немає, — зітхнув Гаврик.

— Я занадто старий і босий для путніх пропозицій, — кинув Шмигун, потираючи босу ногу.

— А в мене є, — почувся чийсь знайомий голос.

З-під Джульєттиного живота випірнув Понтій.

— Лети за мною, — гукнув пугач здивованій дракониці й ринув донизу.

Джульєтта кинулася за ним. Завдяки різкому маневру їм вдалося вислизнути з поля зору відьмаків, що були вже на відстані трьох подихів дракона з середньою дальністю вогнедишності. Звісно, якщо говорити про дракона колишнього, довоєнного.

Знизившись, Джульєтта з жахом побачила, що вони летять над самісіньким Чорним озером. Так низько навіть під час добування магічної смоли вони з Гавриком ніколи не опускалися.

— Ти що, з глузду з’їхав?! — гукнула дракониця Понтієві.

— Гайда до найвищої скелі! — скомандував птах і почав знижуватися.

Нарешті озеро не витримало такої зухвалої близькості й розпочало газову канонаду.

Гаврик і Шмигун вхопилися один за одного й заплющили очі: що буде, те буде.

Джульєтта й собі залюбки заплющила б очі, але їй потрібно було ухилятися від смертоносних гарячих струменів, що зусібіч свистіли, намагаючись влучити в порушників спокою Чорного озера. Дракониця дуже хотіла шугонути високо в небо, у зону недосяжності страшної артилерії, але знала: там уже повно відьмаків зі сталевими тросами напоготові.

Здавалося, що переліт через озеро буде безкінечним. Та за якусь мить обстріл закінчився: пугач і дракониця вже летіли над твердою поверхнею, а не над бурхливим котлом з магічною смолою.

Понтій завернув за одну зі скель і залетів до величезної пащі печери.

Джульєтта пірнула за ним.

— Ласкаво прошу до Печери Понтія, шановні мої, — ґречно проказав пугач, коли Джульєтта приземлилася і зсадила зі спини своїх наляканих пасажирів.

— І на чию, цікаво, честь цю печеру так названо? — роззираючись у майже цілковитій темряві, спитав Гаврик.

— На честь її першовідкривача, тобто вашого покірного слуги, — гордо пояснив Понтій. — Років п’ятдесят тому, коли я був ще малим пуцьвірінком, ми з братами (а нас у матінки було аж восьмеро) любили гратися в піжмурки серед скель. Малі, ми не відали страху, часто гасали неподалік Чорного озера. Якось я й надибав цю затишну печерку. Звісно, тут мене ніхто ніколи не міг знайти.

— І що ми робитимемо далі? — спитав Шмигун.

— Для початку давайте познайомимось, — запропонувала Джульєтта.

— Я Шмигун, — відрекомендувався лепрехун.

— Мене звуть Джульєттою, це ось Гаврик, а це — Понтій, — сказала дракониця.

— В мене тут є невеличкі запаси хмизу, — завважив пугач. — Хтось має сірники?

— Я маю, — сягнув до кишені свого поношеного лапсердака Гаврик.

Бука вправно розпалив багаття. Всі зручно вмостилися довкруг вогню і, як за командою, втупилися у лепрехуна.

Шмигун зрозумів, чого від нього чекають нові знайомі.

— Триста років тому, — залунала розповідь, — коли я ще був зовсім хлопчиськом і ще мав на ногах обидва черевики, — він з сумом поглянув на свою босу ногу, — мені до рук потрапила одна надзвичайно цінна річ. Ви вже знаєте, про що я кажу…

— І гадки не маємо, шановний, — кинув Понтій. — 3 цього місця попрошу розповідати детальніше.

— Мені до рук потрапив щоденник Крива…

— Кульгавий Колобок!.. — тільки й зміг лайнутись пугач.

— Я хоч і не дуже цікавився війною, — продовжував Шмигун, — більше грою в цурки-палки, квача чи в ножа, проте знав, що вона скоро закінчиться. Дракони стали подібними до запальничок, яким забракло газу, а сам Крив, хоч і був дуже могутнім чарівником, не міг подолати ворога. Чув я, що хтось із побратимів буки зрадив його, але що сталося точно, не знаю.

Одного вогненевого дня я сидів на даху бабиної клуні й спостерігав за повітряним боєм драконів і відьмаків. Дракони програвали битву: один за одним вони падали, обплутані тросами. Баталія відбувалася над Чорним озером, тому деякі дракони тонули у в'язких обіймах смоли, а деякі — розбивалися об гострі шпичаки скель.

Лише від одного з твоїх, Джульєтто, родичів відь— г; аки на мітлах відлітали, як горошини від стіни. На тому драконові сидів вершник. Безумовно, він застосовував якісь потужні чари. Та раптом щось трапилося: чари перестали діяти, і Блискавична Ескадра дуже швидко обплутала сміливців павучими тенетами. Останній дракон теж упав.

Цієї миті моя хлоп’яча цікавість перемогла страх, і я кинувся до місця бою.

Побіля самісінької води лежав дракон. Це був Спарт — Хранитель драконів. Його знали всі, а особливо ми, хлопчаки-відчайдухи, що так захоплювалися силою, спритністю й розумом ватажка драконів. Тепер він виглядав переможеним. Підім’явши під себе крило, Спарт лежав у калюжі власної рубінової крові й ледь-ледь дихав.

Поруч лежав Крив — король буків. Навряд чи знайшовся б хтось у Місті — крім всілякої погані, звичайно, — хто б не любив Крива. Він був надзвичайно справедливим королем і великим чарівником. Допоки не з’явився Нарит…

Бука лежав на боці, спершись на лікоть однієї руки, а другою щось писав у зошиті. Побачивши мене, Крив зрадів і погукав до себе.

— Слухай мене уважно, лепрехунику, — сказав король буків, — ти мусиш передати цього щоденника одному буці через триста років. Скоро я віч-на-віч зустрінуся з Наритом. Хоча свою силу я втратив, та ще не використав Заклинання підсвідомості. І я готовий спрямувати його на ворога. Це заклинання почне діяти через триста років, тому дуже важливо, щоб ти зберіг щоденника до того часу, коли воно вразить Нарита. Але пам’ятай: мусиш віддати щоденника тільки тому, від чийого доторку чарівна оправа, виготовлена зі шкіри водяного хамелеона, позеленіє.

Потім Крив написав листа й передав мені разом зі щоденником.

— Біжи, малий, — мовив він, — і хай береже тебе Книга.

Триста років я стеріг послання короля буків, закопавши зошита з листом під бабусиною клунею. Коли ж