Едвард Ваді Саїд - Орієнталізм

нам не використати обидві перспективи водночас або

почергово? Хіба не наражаємо ми себе на ризик перекручень (того самого зразка, до якого завжди був схильний академічний орієнталізм), якщо систематично

дотримуватимемося лише надто загального або надто конкретного рівня опису?

Понад усе я боюся перекручень або неточності чи, радше, тих різновидів неточності, які спричиняються або надто догматичною

узагальненістю, або надто позитивістським локалізованим фокусом. У своїх

спробах дати раду цим проблемам я намагався не випускати з поля зору три

головні аспекти моєї власної теперішньої реальності, які, на мою думку, вказують на вихід із лабіринту методологічних або перспективних труднощів, що

про них я згадував, труднощів, які можуть, у першому випадку, примусити автора

скотитися до гострої полемічності на рівні опису, настільки загальному, що його

праця не буде варта докладених зусиль, а в другому — спонукати його подати

цілу низку деталізованих та атомістичних аналізів, цілком загубивши провідну нитку

силових ліній, які організують цей розмаїтий матеріал, надаючи йому особливої

переконливості. Тож як нам визнати індивідуальність і не відірвати її від її

інтелектуального — і аж ніяк не пасивного чи грубо диктаторського — загального

й гегемонічного контексту?

III

Я згадав про три аспекти моєї теперішньої реальності: зараз я хочу пояснити, що саме я мав на увазі, й коротко обговорити цю тему, аби читач дістав уявлення про те, як вийшов я на стежку досліджень, що привела

мене до написання цієї книжки. {21}

1. Різниця між чистим і політичним знанням. Дуже

легко твердити, що знання про Шекспіра або Вордсворта — не політичне, тоді як

знання про сучасний Китай або Радянський Союз має політичний характер. І з

формального, і з професійного погляду я визначаю себе як «гуманітарія», тобто

беру собі наймення, яке вказує, що поле моєї діяльності — гуманітарні науки, а

звідси й мала ймовірність того, що я приплутаю політику до цієї своєї

діяльності. Звичайно, я застосовую тут усі ці ярлики й терміни без будь-яких

нюансів, але всім, либонь, зрозуміла та загальна істина, на яку я хочу вказати.

Одна з причин, чому можна вважати, що гуманітарій, який пише про Вордсворта, або видавець, який публікує вірші Кітса, не причетний до політики — це те, що

його діяльність не має політичного впливу на реальність у її повсякденному

розумінні. А от, скажімо, вчений, чия сфера зацікавлень — радянська економіка, працює ніби в зоні високої напруги, що є предметом постійного зацікавлення

урядів, тож будь-які його наукові висновки чи пропозиції відразу привертають

увагу творців політики, державних діячів, економістів-практиків, експертів

розвідки. Різниця між «гуманітаріями» та людьми, чия праця безпосередньо

торкається політики або має політичне значення, може бути далі поглиблена, якщо

ми візьмемо до уваги той факт, що ідеологічне забарвлення перших дуже мало

важить для політики (хоча може бути істотним подразником для колеґ, які нерідко

засуджують сталіністські, фашистські або занадто ліберальні погляди тих, хто

працює з ними поряд), тоді як переконання останніх прямо вплітається в їхній

матеріал — бо й справді, економіка, політологія та соціологія в сучасній

академічній науці є дисциплінами ідеологічними, а отже, й сприймаються як

«політичні».

І все ж таки більшість знання, продукованого на

сучасному Заході (а тут я говорю насамперед про Сполучені Штати), претендує

бути неполітичним, тобто суто науковим, академічним, неупередженим, воно прагне

виходити за рамки заанґажованих чи вузьколобих доктринальних вірувань. Важко висунути

якесь заперечення проти подібних прагнень у теорії, але реальне становище

уявляється набагато проблематичнішим. Нікому досі не вдалося винайти спосіб, який би уможливив відмежування {22} вченого від обставин життя, від його

зв’язків (усвідомлюваних чи неусвідомлюваних) із певним класом, системою

вірувань, суспільним становищем або від його звичайної активності як члена

суспільства. Все це не може не впливати і на його професійну діяльність, хоча

цілком природно, що його наукові дослідження та їхні результати прагнуть сягти

рівня відносної свободи від заборон та обмежень, які накладає груба повсякденна

реальність. Бо ж існує така річ, як знання, яке більш (а не менш) незалежне, аніж індивід (з його суперечливими та плутаними життєвими обставинами), котрий

його виробив. І все ж таки, з огляду на сказане вище, це знання не є

автоматично індиферентним до політики.

Чи насичені політичною значущістю дискусії в царині

літератури або класичної філології, чи політика не має на них ніякого впливу —це питання дуже розлоге, і я приділив йому значно більше уваги в одній зі своїх

інших праць 5. Сьогодні ж мій головний інтерес полягає в тому, щоб

показати, як широко розповсюджена ліберальна переконаність у тому, що «істинне»

знання є фундаментально неполітичним (і навпаки, що кожне відверто політичне

знання не є знанням «істинним»), затемнює надзвичайно, хоч і неявно, організовані політичні обставини, що існують тоді, коли виникає таке знання.

Немає людини, якій було б не важко усвідомити це сьогодні, коли означення

«політичний» використовується як ярлик, навішуваний для дискредитації всякої

праці, яка наважується порушити протокол уявної надполітичної об’єктивності. Ми

можемо найперше сказати, що громадянське суспільство визнає певну ґрадацію

політичної важливості в різних галузях знання. До певної міри, політична

значущість тієї або тієї галузі залежить від того, наскільки можливо виразити

її безпосередньо в економічних термінах; але значно більшою мірою політична

важливість спричиняється тісними зв’язками галузі з чітко означеними джерелами

влади в політичному суспільстві. Так, економічні дослідження довготермінового

радянського енерґетичного потенціалу та його впливу на мілітарну потугу вельми

ймовірно відбуватиметься за дорученням міністерства оборони, а тому набуде

певного політичного статусу, неможливого при вивченні ранньої творчості

Толстого, що почасти фінансуватиметься {23} якоюсь незалежною фундацією.

Проте обидва ці дослідження громадянське суспільство визнає за одну й ту саму

галузь «російських студій», хоча одне з них може бути здійснене вкрай

консервативним економістом, а друге — радикальним літературним істориком. Я, в

цьому випадку, схильний вважати, що «Росія» як загальна тема має політичний

пріоритет над тоншими розрізненнями, такими, як «економіка» та історія

літератури», бо ж політичне суспільство, як розумів його Ґрамші, проникає і в

такі сфери громадянського суспільства, як академічна наука, і надає їм

значущості своєю безпосередньою зацікавленістю.

Я не хочу далі розвивати цю тему, виходячи із

загальних теоретичних міркувань; скидається на те, що обґрунтованість і

правдоподібність моїх висновків можна значно переконливіше продемонструвати на

більш специфічних прикладах, як зробив це, скажімо, Ноам Хомський, вивчаючи

визначальний зв’язок між в’єтнамською війною та функціонуванням об’єктивної

науки, використаної для обслуговування мілітарної галузі своїми дослідженнями, які спонсорувалися державою 6. Так от, оскільки Велика Британія та

Франція, а