Люк Бессон - Артур і мініпути

вона стримується, бо таємнича коробка ще не захована і кмітливий онук може її помітити. А обманювати вона зовсім не вміє…

Артур кладе жердину на маленькі триноги. Під ними проходить борозенка, а внизу її видно ніжно-зелені паростки редиски.

Потім хлопчик біжить до сараю, бере шланг для поливання і розгортає його так, щоб знайти кінець. Кінець знайдено.

Під пильним поглядом Альфреда Артур з'єднує наконечник шланга з бамбуковою жердиною (тобто бамбуковою трубою) і скріплює кольоровим пластиліном.

Потім він повертає трубу так, щоб соломинки звисали прямо над паростками редиски.

— Розумієш, Альфреде, зараз настане дуже важливий момент — запуск системи. Але її треба добре налагодити, щоб не сталося паводку, бо тоді загине весь урожай, — пояснює хлопчик псові.

Урожай редиски Альфреда не цікавить. Він біжить і повертається з м'ячиком у зубах. Запрошуючи Артура побавитися, пес кидає м'ячик у борозенку, де зеленіють паростки.

— Альфреде! Що ти робиш?! — кричить Артур і зразу ж солідним голосом додає: — Стороннім на будівництві не місце!

Хлопчик дістає з канавки м'ячика, замахується і кидає його якомога далі.

Альфред переконаний, що це почалася гра, тому кулею летить за ним.

Приладнавши шланг, Артур побіг до крана, що встановлений на стінці резервуара з водою.

Коли пес із забавкою в зубах повертається, хлопчика вже нема на місці.

Артур поволі відкручує кран.

— Тільки б вийшло, — шепоче він, біжучи знову на грядку.

І тут йому назустріч вилітає Альфред.

Щоб зупинити пса, бо ж він затопче всю редиску, Артур падає з розгону і повзе вздовж бамбукової труби. Альфред зупиняється, але не розуміє, що за нову гру вигадав хлопчик.

Всередині бамбукової труби жебонить вода; вона добігає до кожної соломинки і виливається через неї в борозенку. Кожен паросток редиски отримує свою порцію вологи.

У Альфреда від здивування випадає із зубів м'ячик і він уважно починає розглядати механізм.

— Ура! — радісно кричить Артур. Хапає пса за лапу і довго її трясе.

— Блискуче! Мої вітання! Справді, це чудовий винахід! — голосно виголошує він від імені пса похвалу собі.

На ґанок виходить бабуся — як завжди, коли порається на кухні, — у фартушку.

Артуре! Тобі телефонують! — голосно кличе вона.

Хлопчик відпускає лапу Альфреда.

— Перепрошую! Напевне, це голова водогінної компанії приїхав мене привітати. За кілька хвилин я до ваших послуг.

РОЗДІЛ 2

На великій швидкості Артур влітає в будинок, на бігу одягає повстяні капці і поковзом котиться в той кут вітальні, де стоїть телефон.

Схопивши слухавку, він падає на диван.

— Я винайшов водогін, як Цезар! Навіть кращий! Я хочу, щоб бабусина редиска швидше виросла. Якщо її постійно поливати, вона ростиме удвічі швидше! — кричить він у слухавку, навіть не знаючи, хто його співрозмовник.

Оскільки настінний годинник показує четверту, то це може бути його мама.

— Чудово, моє золотце! А хто такий той Цезар? — розгублено запитує мати, намагаючись не потонути в цьому потоці слів і зрозуміти, про що йдеться.

— Це приятель нашого дідуся, — упевнено відповідає Артур. — Якщо ви приїдете до сутінків, то все побачите самі. Ви вже в дорозі чи ще?..

У слухавці знічено мовчать.

— … Ми поки ще в місті.

Артур розчарований, проте не до сліз: адже сьогодні він переможець!

— Гаразд… Нічого. Побачите завтра вранці, — поблажливо каже він.

Материн голос звучить незвично ласкаво, отже не обіцяє нічого приємного.

— Артуре… Милий хлопчику… Ми не зможемо приїхати до тебе, дорогенький.

Артур поник, як повітряна кулька, що наскочила на колючку.

— Тут у місті маємо купу проблем. — продовжує мати. — Завод уже не працює… Тато мусить шукати іншу роботу…

— Тоді нехай приїздить до нас — у саду завжди є що робити, — простодушно зауважує Артур.

— Я кажу про справжню роботу, Артуре, за яку можна отримувати гроші, щоб ми всі троє не сиділи голодні.

Артур недовго розмірковує.

— Слухай! А дідусів водогін! Якщо є вода, то можна вирощувати не тільки редиску!

Ми посадимо корисні рослини. І цим житимемо всі вчотирьох!

— Добре, Артуре, згода. Але ж гроші потрібні не лише на харчі. А за квартиру як заплатити і..?

Ентузіазмові Артура можна позаздрити.

— А чому б нам не оселитись усім у бабусі? Тут достатньо місця, і Альфред зрадіє. І бабусенька теж!

У матері уривається терпець.

— Ти що, Артуре! Не треба говорити дурниці, коли й без того нерадісно! Татові потрібна робота, і ми нікуди не поїдемо, поки він не влаштується! — рішуче завершує вона.

Артур не розуміє, чого мамі не до вподоби його пропозиції. На його погляд, вони цілком нормальні, хоча в дорослих, як відомо, своя незрозуміла логіка.

— О'кей… — сумно відповів хлопчик, — нічого не вдієш.

Неприємних повідомлень більше немає, і мама знову говорить нормальним голосом.

— Навіть якщо ми не можемо приїхати, це не означає, що про тебе забули… Особливо сьогодні, — таємниче шепоче вона. — Тому що… сьогодні твій день на-ро-дження! — каже мама, ніби співає.

— Вітаю тебе, сину! — це батько взяв слухавку.

Артурові зовсім нерадісно. Його «дякую» звучить сумно. Та батько на це не звертає уваги.

— Ти, певно, гадаєш, що ми про тебе забули, так? Ні! В жодному разі! Ми вирішили зробити тобі сюрприз! Десять років — кругла дата. Ти став зовсім дорослим! Моя доросла людинко!

Батьків голос звучить аж занадто бадьоро, проте Артур здогадується, що він вдає веселого. З чого радіти, коли все зле?

Із кухні бабуся жалісливо дивиться на онука. Вона була впевнена, що розмова з батьками тільки зашкодить хлопчикові.

— Тобі сподобався подарунок? — питає батько.

— Дурню, він ще його не отримав! — долинув голос матері. Вона намагається загладити батьків промах.

— Артуре, золотце, я бачилася з бабусею. Завтра ви з нею поїдете до міста, і ти вибереш собі подарунок, який захочеш.

— Але не дуже дорогий, мій хлопчику, — втручається батько.

— Франсуа! — сердиться мама. — Ти що, забув обіцянку?

— Я… я пожартував! Так, так! Вибирай будь-який подарунок, — затинаючись, ніби актор, який не вивчив свою роль, говорить батько.

Артур мовчить.

— Добре, синку, — знову почувся голос батька, — годі розмовляти: телефон не безкоштовний!

Хлопчик чує дзвінкий стук: схоже, батько добре отримав по потилиці.

— Ну, все… До зустрічі, синочку! І щасливо відсвяткувати! — хором завершують обидва — батько й мати.

Артур поволі кладе слухавку. В голові в нього тільки одна думка: його бамбукова паличка із пластиковими соломинками рідніша, ніж ця телефонна слухавка.

Він дивиться на пса, ніби чекає від нього якогось заспокійливого слова.

— Це не голова водогінної компанії, — нарешті повідомляє він Альфредові.

Непомітно підкрадається самотність і навалюється на хлопчика. Вона схожа на велику чорну