Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

class="p1">Ще до Федора Федоровича стався прецедент в особі божевільного краєзнавця. Все життя райцентр називався Мамонтівкою, а перейменували його після громадянської війни, завбачивши в назві недобиту тінь денікінського генерала, якого розколошматив Будьонний. Після викриття культу генералісимуса, краєзнавець почав розсилати листи по всіх інстанціях: мовляв, Мамонтівка з отим диким генералом аж ніяк не пов’язана, і що її чесне ім’я походить від праслонів, яких тут свого часу водилося бозна скільки. Про що свідчать окремі кістки, уламок ікла й навіть шматок рудої шкіри, знайдені тутечки минулого сторіччя Пржевальським (мо’ й не Пржевальським, та справа не в тім). Місцева легенда стверджує, повідомляв шалений краєзнавець, що наші предки консервували мамонтів за допомогою живиці в якийсь особливий спосіб, — а це вже наукове відкриття, не гірше від винаходу колеса. Отож, пошук копчених мамонтів слід вести далі, знайти хоча б один ласий шматок й отим довести: місцеве російсько-українське-єврейське населення походить не від російськомовних кроманьйонців з якоїсь печери у Франції, як це припускає письменник-фантаст Владлен Чердаков, а… навпрошки від неандертальців з Мамонтівки. Між тим, наша країна може закріпити свій пріоритет щодо м’ясокоптіння, а безвинно потерпіла Мамонтівка знову посяде належне їй місце на картах земної кулі.

Отакі листи писав божевільний краєзнавець. Дописався аж до Верховної Ради. Листи, як годиться, поверталися до мамонтівського райвиконкому. Краєзнавця викликали. Мали з ним доброзичливу розмову. Переконували. Запитували:

— А чи був той мамонт?!

Непогамовний краєзнавець хилив на своє: Будьонний, Пржевальський, неандертальці, Владлен Чердаков….

— Мамонти десь тут! — твердо стояв на своєму.

Доки стояв, його не чіпали. Але ж згодом він почав копати. Вранці чимчикував з двома лопатами — штиковою і совковою, — й до самісінького вечора длубав райцентр у різних місцях. Глузливі добродії радили йому:

— Ти ліпше смітник копай. Там, починаючи з льодовикового періоду… ого-го!

Ну, й кому таке сподобається?

Районне керівництво скликало консиліум й направило копача до божевільні (на той час ще дозволялося), де рік потому він тихесенько сконав з мамонтами на вустах.

Отже, досвід є, але Хтось же мав вимовити перше речення…

Про всяк випадок ще раз перепровірили Аеліту. Старший лейтенант міліції суворо запитав: хто вона є? Що спільного має з відставним майором? Чи не збирається заграбастати цю квартиру в Домі на набережній?

— Дуже треба! — пирхнула Аеліта. — Мешкати у цій норі при цукровому заводі? Комірницею? Нехай без мене скарби шукають. Я тут тимчасово. А ви всі разом мізинця його не варті!

Це вона молодець, гарно відбрила!

Помахала хвостом, і щоб бува не пристати до цього малопристойного консиліуму, пішла до клубу «Водоканалізація» дивитися «Маленьку Віру».

Щодо неї — заспокоїлися остаточно. Та все ж, як вчинити з Федором Федоровичем?

— Будемо лікувати… — нарешті хтось вимовив сакраментально.

Правильно! Вручити Федору Федоровичу направлення до одеського психоневрологічного диспансеру, що по вулиці Свердлова, колишній Канатній. Учинити з ним, як з божевільним краєзнавцем. Гарна штука прецедент! Тут гадати нема чого! Доставити Федора Федоровича на вулицю Свердлова-Канатну на райвиконкомівському «рафіку» начебто під виглядом нуль-транспортування на Магелланову Хмару. Він нічого й не зрозуміє, проте відразу ж познайомиться з усіма своїми друзями — і марсіянами, і альдебаранцями.

Звичайно, нараз виникли певні юридичні сумніви щодо прав людини в правовій державі. Знайшлися й знервовані, й слабохарактерні опоненти.

— Не та вже доба, людину до божевільні отак просто не засадити, — сказав лікар «швидкої допомоги» й непомітно злиняв за Аелітою, оскільки квитки на «Маленьку Віру» знаходилися у його кишені.

Навіть старший лейтенант міліції засумнівався:

— А коли Рей Бредбері візьме та й подасть запит до ООН, — куди оце, мовляв, Федір Федорович запропастився? Був й вже немає, на листи не відповідає…

— Товариші! Ви не зрозуміли! — почала пояснювати перший заступник голови райвиконкому, яку всі поза очі називали Матусею. — Ніхто не намагається відправляти Федора Федоровича до божевільні. Ми повеземо його до психдиспансеру на ОБСТЕЖЕННЯ! Відпочине там тижнів зо два, зо три, поп’є снодійного, заспокоїться й повернеться додому здоровою людиною. А ця його… Лоліта… Нехай поки що живе без прописки. Квартиру доглядає. Прописка — то реліктовий пережиток кріпацтва. Більше того…

Далі Матуся виголосила таку несусвітню промову, що належало б її саму вбрати у гамівну сорочку й відправити «рафиком» на вулицю Свердлова-Канатну:

— І не лише це! Доки Федір Федорович відпочиватиме, ми — на суботник і упорядкуємо Федору Федоровичу тепле кубельце! Почистимо, помиємо, побілимо… Гадаю, все це наші жінки візьмуть на себе. Де наша англійка Людмила Петрівна? А Варвара Степанівна де? Й роздавальницю з «їдальні» теж прилучимо. Кухню оздобимо кахлем, встановимо нову електроплитку, поміняємо сантехніку. Все це на совісті «Водоканалізації». Від військкомату: кольоровий телевізор нашому ветеранові! Потягне військкомат? Не чую… Двері, оці брудні, замінити, та не викидати — ще знадобляться. Виготовити нову столярню… І паркет теж. Холодильником забезпечить райспоживспілка. Потрібен «Мінськ». Гаразд? Визначили. Меблі югославські. Гарнітур… у кредит. Перший внесок сплачує райвиконком, а далі побачимо. Що ще?.. Люстра, портьєри, шпалери… Де ті двоє українців і один єврей, що очікують дозволу на виїзд? Нехай побігають за фінськими шпалерами… Інакше довго чекатимуть…

Оглянула Матуся дещо спантеличений консиліум і посміхнулася. Невже й справді гадають, що райвиконком взявся задурно відремонтувати, та ще із шиком, оселі вітчизняним Дон Кіхотам? Та ні за що! А для чого ж тоді увесь цей гембель?

Зрештою Матуся таки відкрила карти і витягла свого козирного туза:

— Річ у тім, що до нас їде дисидент!

Знаменитої німої сцени не сталося. Втім, на це Матуся й не сподівалася. Всі відразу зрозуміли, про що йдеться. Лише деякі поцікавилися:

— І хто саме?

— Ну, той, Кеша, який голубого Леоніда Ілліча намалював у демонтованому вигляді, — пояснила Матуся.

— Сюрреалізм у стилі Пабло Пікассо блакитного періоду, — уточнила Людмила Петрівна.

— Точно! — засвідчив старший лейтенант міліції. — За що й був виселений за двадцять чотири години без права листування. Приятель мій Кеша…

— Ну, то й що тут потрібно твоєму приятелеві? — невдоволено запитав старший лейтенант із військкомату. Цей, певно, був не з кмітливих.

Матуся пояснила: Кеша-дисидент виявився хлопцем з головою і зробив у своєму Сан-Франциско блискучу кар’єру художника-мільйонера. Випікає світові шедеври, як наша «їдальня» пиріжки з варенням, нівроку почувається й навіть не звідує запаморочення. Наподобу отого… Йосипа Бродського. Кажуть, підстригся, помолодів, так що й не впізнати. Та не в тому річ. Написав він недавно листа до Верховної Ради, де вельми непокоїться щодо оцих дверцят…

— Виявляється, тут, у квартирі, не аби що, а цілий мільйонний статок, — вела далі Матуся. — Бажає приїхати по двері і забрати з собою, оскільки іспанський музей «Прадо»,