Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

як тільки-но побачив Кешині фотографії, зажадав ці двері придбати… Так-так, ці самі. З Будьонним, Калініним і з отією… порнографією, чи як там ще, нехай буде «еротикою», коли Людмилі Петрівні так краще, — зробила поступку Матуся. — Висітимуть оці двері у «Прадо» поряд з Муррильо, Гойї і Веласкеса. Можливо, боввани оті для їхньої моралі щось значать, але навіщо Іспанії Будьоний? Не знаю… Як попові гармошка. Але то вже їхній клопіт. А наш — не барложитися перед гостем, відремонтувати квартиру й гідно зустріти заморського земляка. Дозвіл на вивезення дверей він уже має. Тож нехай відвідає свій колишній будинок, втішиться дверима, походить, згадає, як йому тут дідька лисого зичили, пройметься ностальгією… Може, й доларів трохи підкине рідному райцентру, — приморгнула наприкінці Матуся.

— А його, — поки дисидент-Кеша поринатиме в ностальгію, — на обстеження!

Як консиліум замислив, отак і вчинили.

Після свят Федір Федорович спорядив нову валізу із білизною та святковими пиріжками з варенням, поцілував Аеліту (а вона геть нічого не знала про можливу навалу пришельців, бо замислила використати оселю для власної насолоди), зазирнув до поштової скриньки, витяг звідти вітальну листівку з військкомату, і ще раз переконався, що Кір Буличов, Єремій Парнов і Володимир Савченко уподобують таємниче мовчання, зітхнув й почимчикував до автобусної зупинки.

А там на нього вже чекали «рафік», медсестра з направленням до психдиспансеру і старший лейтенант міліції.

— Сідайте, Федоре Федоровичу, підкинемо! Нуль-транспортування до ваших послуг. Одеса? Зауральськ? Бензину повний бак, — можна і на Велику Ведмедицю!

Все добропристойно, шляхетно…

Легковірний Федір Федорович вліз до «рафіка» й за годину потрапив до божевільні на граничній швидкості, де його здали на поруки білим лікарям. Перевдягнули у запрану блакитну піжаму і, нарешті, він опинився в палаті серед членистоногих інопланетян, що мали по три роти відразу: один — для їжі, другий — для пиття, третій — для розмов. Зручно ж бо!

Якась дивна туманність Андромеди впливла в голову Федора Федоровича. Лікарняну палату він сприйняв за відсік міжгалактичного зорельоту, а лікарів — за бозна-яких істот. Повагом усівся на ліжку й почав розповідати «пришельцям» історію Голови Професора Доуеля, а ті пили, їли, говорили кожен своє…

Поки Федір Федорович озирався й крутив головою, у Домі на набережній розпочався суботник. (Аеліта саме поїхала з лікарем на «швидкій допомозі» відпочивати у Дофінівку й прихопила з собою толстовську «Аеліту»: «Треба хоч щось почитати на пляжі, бо через отих тральників усі літери забуду — так і силкуються затралити!»)

Збиралися о дев’ятій ранку: двоє теслярів-злочинців, яких прислала зона для заміни дверей і паркету, Варка Степанівна із роздавальницею «їдальні» (Людмилу Петрівну, як представницю англійської інтелігенції, звільнили од миття підлоги — «Оце бачили? Отакої — помию я їм підлогу!»), прийшли також двоє українців і один єврей із фінськими шпалерами, а ще — електрик із люстрою від райспоживспілки. Двері відчинили нігтем. Потім забрів слюсар із «Водоканалізації», постовбичив біля порогу в глибокій задумі і пішов розвальцем — надумав відкласти доручену йому роботу на наступний день. Та оскільки «завтра» випало на «неділю», то міняти труби почав лише у четвер. Пив, сіромаха, п’ять днів поспіль й тим самим затримав просування ремонту на кухні й у санвузлі.

Керувати суботником уповноважила себе Варка Степанівна, бо із вищого начальства ніхто не з’явився. Теслярі-кримінальники виявилися сумирними людьми, до речі, відбували строк в зоні за хабарі по господарській частині. Цих було шкода. Двоє українців і один єврей враз порозумілися з електриком, що пристав до них, і після короткого перешіптування скинулися. Жаліслива роздавальниця з мовчазної згоди Варвари Степанівни кудись побігла, а повернулася з двома пляшками спиртухи й пиріжками з варенням впридачу.

Запнули газетною скатеркою стоси книжок, на інших посідали самі. Випили, закусили, поговорили про те і се…

— То що, Бог на поміч?.. — порушив було запалу мовчанку електрик.

Але до праці ніхто не поривався, навіть Варка Степанівна..

Надворі була весна…

— А що з оцим робити? — несміливо вказала поглядом на книжки роздавальниця.

От і дійшли найважливішого: а книжки?

Який до біса ремонт, коли квартира захаращена книжками!

Як клеїти фінські шпалери, яким побитом стелити паркет, коли на перешкоді завали книг! Як же так сталося, громадяни! Обійшли увагою книги! Навіть завбачлива Матуся…

А що Варка Степанівна скаже?

— Спалити! — по-начальницьки рубанула владна жінка.

На якусь мить знітилися.

— Через оту фантастику людина з глузду з’їхала! — запально пояснила Варка Степанівна. — Спалити!

— Може, на макулатуру здати? — несміливо підказали розсудливі кримінальники. — Якось не теє…

— На макулатуру? Там же дітлахи вештаються! Порозтягують оцю заразу. Не приведи, Господи, ще хтось збожеволіє! — не вгавала Варка Степанівна.

Кримінальники заперечувати не наважилися — вони люди підневільні. «А книжок, мабуть, тисяч на п’ять…», — подумав один злочинець. «Помнож на десять…», — зателепатував йому сусід.

Двоє українців і один єврей утрималися від міркувань. Краще мовчати, хай йому грець, можуть не дати дозволу на виїзд. Електрика ж несподівана корекція суботника дещо потішила — зрештою, палити книжки — то хоч якась розвага.

Двоє українців і один єврей розчинили вікно.

Варка Степанівна подала приклад: перша пачка книжок із свистом полетіла на вулицю.

— Гей, громадяни! — долинуло знизу жартівливе. — Такички і вбити ж можна!

Це повернулися з Одеси старший лейтенант міліції разом з медсестрою.

— Що чинимо, громадяни? — поцікавився лейтенант, увійшовши з медсестрою до квартири. Обоє були в гарному настрої.

— Книжки палимо, — гордо відповів Володя-електрик, потрясаючи вогнегасник й дослухаючись його нутра.

— Отаке! — проказав старший лейтенант і закурив. — А що господар на це скаже, коли повернеться?

— А ми йому скажемо, що прилітали пришельці, перетягли книжки на свою тарілку, та тільки їх і бачили! — зметикувала Варка Степанівна.

У вікно випурхнула друга пачка книжок.

— Він повірить, — погодився старший лейтенант, розгортаючи підняту на підлозі книжку. — А це що за писанина? Хто з вас на фантастиці розуміється?

— То «Заповідник гобеленів» Кліфорда Саймака, — пояснив один з кримінальників. — Коли я директорував у вагоні-ресторані — Тархунов моє прізвище — мені іноді приносили дефіцитні книжки. Кліфорд Саймак тоді високо цінувався.

— Що ж візьму синові. Можливо й сам прочитаю, — вирішив старший лейтенант.

Варка Степанівна жбурнула у віконну пройму третій оберемок..

— А чи не можна і нам узяти до зони дещицю? — ґречно запитав другий кримінальник. — Там фантастики дуже бракує.

— Фантастика — в зоні! — патетично виголосив старший лейтенант.

— Беріть! Скільки подужаєте! — великодушно дозволила Варка Степанівна.

Кримінальники відразу заходилися відбирати для зони книжки.

— І ви беріть, — звернулася Варка Степанівна до українців і єврея.

— Нам не треба, ми скоро поїдемо.

— Як хочете.

А книжки все летіли й летіли…

— Хто знає,