Ю. Несбе - Сніговик

– А я ваша.

Харрі повернувся, зустрів погляд Катрини Братт і прийшов у захват: якою красунею вона може бути, коли захоче!

– Або ви мій, – посміхнулася вона, показавши ряд рівних зубів, але очі її залишалися серйозними. – Це як подивитися.

У неї була правильна бергенська вимова з незначним акцентом, який наштовхнув Харрі на думку, що родом вона з Фани або Калфарета, або іншого солідного місця.

Він рушив далі, Катрина поспішно йшла поруч.

– Таке враження, що комісар вас ні про що не попередив, – промовила вона, перебільшено акцентуючи на званні Гуннара Хагена. – Але саме ви маєте протягом наступних днів допомогти мені огледітися та ввести в курс справ. Аж доки я не зможу працювати самостійно. Як уважаєте, впораєтеся?

Харрі змусив себе посміхнутися. Катрина йому подобалася, але він був готовий будь-якої миті змінити свою думку. Він узагалі ніколи не забирав у людини шансу потрапити до чорного списку.

– Не знаю. – Харрі зупинився біля кавового автомата. – Тож давайте почнемо.

– Я не п’ю кави.

– Неважливо. Кава – це звичайна річ. Як і майже все тут у нас. Що ви думаєте про зниклу жінку?

Харрі натиснув кнопку з написом «Американо», яка в цьому разі означала звичайнісіньку норвезьку розчинну каву.

– Себто? – запитала Братт.

– Як гадаєте, вона жива? – Харрі намагався промовити це найзвичайнісіньким тоном, щоб вона не здогадалася, що він її перевіряє.

– Думаєте, я дурна? – відповіла вона питанням на питання і з неприхованою огидою подивилася, як автомат з хрипом випльовує до білого пластикового стаканчика чорну рідину. – Можливо, ви не чули, як комісар сказав, що я чотири роки пропрацювала у відділі моралі?

Харрі хмикнув і уточнив:

– Отже, мертва?

– Мертвіше не буває, – підтвердила Катрина Братт.

Харрі підніс до рота стаканчик. Можливо, сьогодні у нього з’явилася колега, яку він зможе поважати.

Увечері, коли Харрі йшов додому, снігу на вулицях уже не було, а маленькі сніжинки, які легко кружляли у повітрі, вологий асфальт злизував, щойно вони його торкалися. Дійшовши до свого улюбленого музичного магазинчика, Харрі ввійшов і швидко купив останній запис Ніла Янга, ніби хвилювався, що він зіпсується.

Опинившись у квартирі, він відчув: щось не так. Незнайомий звук? Чи, можливо, запах? На порозі кухні він застиг, наче прикипів. Стіни не було. Там, де ще сьогодні вранці світлі у квіточки шпалери прикривали гіпсокартон, він побачив цегляну стіну іржавого кольору, сірий бетон та брудно-жовтий дерев’яний каркас із дірками від цвяхів. На підлозі стояв ящик з інструментами фахівця з грибків, а на кухонному столі лежала записка, де той повідомляв, що повернеться завтра вранці.

Харрі пройшов до вітальні, вставив диск Ніла Янга в програвач, за чверть години він видався йому огидним, тож вирішив послухати Райана Адамса. Думка про чарку виникла нізвідки. Харрі прикрив очі і втупився у миготливу криваво-чорну порожнечу. Він знову згадав про лист. Перший сніг. Тувумба.

Телефонний дзвінок розірвав пісню Райана Адамса «Shakedown On 9th Street» надвоє.

Жіночий голос відрекомендувався – це Уда. Вона повідомила, що телефонує з редакції програми «Боссе», та подякувала за співпрацю. Її саму Харрі не пригадав, однак пригадав передачу. Це було навесні, його попросили взяти участь у розмові про серійних убивць, оскільки він був єдиним поліцейським у Норвегії, який вивчав цю тему не десь, а у ФБР, до того ж сам полював на справжнього серійного вбивцю. І в Харрі вистачило дурості погодитися. Себе він спробував переконати в тому, що погодився виступити в передачі, щоб сказати дещо важливе – він таки професіонал, – а зовсім не для того, щоб побачити свою фізіономію у найпопулярнішому ток-шоу країни. Згодом, звісно, він уже не був аж так упевнений у мотивах, що ним керували. Проте це ще не найгірше. Найгірше те, що перед зйомками Харрі вирішив пропустити чарчину. Він твердо пам’ятав, що чарка була одна, однак на екрані Харрі виглядав так, наче їх було десь аж п’ять. Артикулював він пристойно – на це він був здатен у будь-якому стані, але погляд його затуманювався, він плів якісь банальності, а до висновків перейти так і не зумів, тому ведучий, врешті-решт, запросив до студії наступного гостя – новоспеченого чемпіона Європи з ікебани. Харрі жодного слова не промовив з приводу появи чемпіона, але з усього його вигляду було зрозуміло, що він думає про усі ці квіткові витребеньки. А коли ведучий запитав Харрі, як слідчі ставляться до норвезької школи квіткового декору, він відповів, що вінки на норвезьких могилах завжди відповідають найвищому європейському рівню. Ймовірно, саме стиль Харрі – така собі зневажливість людини трохи під мухою – викликав сміх публіки в студії, а після передачі – схвальні поплескування по плечу від знімальної групи. Він «запалює» – так вони йому сказали. Після передачі з невеликою компанією телевізійників Харрі посидів у Будинку мистецтв, де його напоїли так, що наступного дня, коли він прокинувся, тіло кожною клітинкою кричало й вимагало додати. Була субота, отож він продовжував квасити аж до недільного вечора, поки не опинився в ресторані «Шрьодер», де волав, щоб йому принесли пива. Незабаром світло в залі замиготіло, а Рита, офіціантка, підійшла до нього й сказала: якщо він негайно не забереться геть, його сюди знову й на поріг не пустять. Але то був останній зрив, із самого квітня у нього в роті не було жодної краплі.

А тепер, виходить, вони знову захотіли його побачити на екрані?

Дівчина пояснила, що тема передачі – тероризм в арабських країнах та ставлення до цієї машини смерті освічених представників середнього класу.

– Ні, – відрізав Харрі.

– Але ми так хотіли бачити саме вас, ви такий… такий рок-н-рольний!

У голосі дівчини виразно чулося захоплення, він аж засумнівався: а раптом воно справжнє? І тут він її згадав. Вона була з ним там, у Будинку мистецтв, того вечора. Вона була вродлива й свіжа, наче джерельна вода, і розмовляла, як розмовляють молоді та як лопотить джерельна вода. Вона дивилася на нього з апетитом звіряти, яке хоче щось екзотичне скуштувати, але йому боязко.

– Зателефонуйте комусь іншому, – відмовився Харрі, поклав слухавку та, прикривши очі, став слухати, як Райан Адамс запитує: «Oh, baby, why do I miss you like I do?».

Сидячи на кухонному диванчику, хлопчик знизу вгору подивився на батька, який стояв поруч. Відсвіт білого снігу, що засипав двір, вилискував на його лисому, туго обтягнутому шкірою черепі. Мама казала, що у батька така велика голова, бо він – «великий мозок». А коли хлопчик запитав, чому «він мозок»,