Габріеле д'Аннунціо - Насолода

Леся Українка[20] – ще до того, як з’явилося друком перше в Російській імперії повне на той час видання творів письменника у Києві 1904 р. Його твори ставились в європейських театрах та екранізувались. Його п’єсою «Франческа да Ріміні» захоплювалась Віра Холодна – зірка німого кіно. Він вплинув на російських акмеїстів. Слава його почала занепадати лише під впливом італійського футуризму. Найяскравішого письменника Італії часів Першої світової намагалися мало не забути після Другої світової, то засуджуючи його, то байдужіючи до нього. Однак нині активізувався дослідницький і читацький інтерес до письменника. Д’Аннунціївські студії займають значну частину сучасного італознавства. В Пескарі університет носить його ім’я, а видавництво Ianieri Edizioni майже цілковито зосереджене на виданні малодосліджених документів із життя і творчості письменника. Видаються книжки навіть про аптеку Д’Аннунціо у Вітторіале[21] та його «шаманізм»[22] – настільки й досі живі його міфи й містифікації. Хоча насправді, може, річ і не в «шаманізмі», не у вишуканій предметності, що оточувала його буття в літературі, а в тій всеохопній меланхолії «кінця століття»,[23] якій Д’Аннунціо подарував неповторний голос, образ і душу.

У своїх творах Д’Аннунціо долає лінеарність співвідношення Добра і Зла, що панувала в літературі (починаючи від античної трагедії), і показує підводний світ людських почуттів, зокрема родинних – заплутаних, сповнених потаємних імпульсів, часто змодельованих імперативною еротичною енергією. Неможливість однозначних оцінок парадоксально супроводжується абсолютизацією Прекрасного: Д’Аннунціо творить культ любові, жінки, краси, культ мови, культ нації та героїзму, культ латинської цивілізації… Причому слово «культ» не повинно лякати нас, людей, що пережили ХХ століття з його великими й малими потворними культами. Культ абсолютного виміру Прекрасного як імперативу вищого людського буття є частиною філософії не лише химерного італійця, а й загалом культури декадансу – ніби прощання зі світом краси й гармонії перед неминучою його загибеллю.

Письменник, перетворюючи життя на вияв мистецтва, може здатись надмірним у своєму віртуозному естетизмі та гіперболізованій чуттєвості. Але насправді він виявляє глибоко національну рису італійців – спонтанне відчуття краси в усіх її формах та аспектах присутності – і в повсякденному житті, і в трансцендентальній сублімації. Слово стає містичним уособленням цієї краси. У романі «Насолода» ми отримуємо тріумф слова, яке описує музику в камені ренесансного та барокового Рима, філософію минущого і вічного часу, чуттєвість кожної миті любовного почуття, зануреного у вічність. Але так само присутня всемогутня сила слова в його класичній поезії «Дощ серед піній» («La Pioggia nel pineto») з книги «Алкіона». Тут немає ні античних, ні ренесансних сюжетів, є тільки злива, що застає закохану пару серед піній поблизу Пізи над берегом моря. Душа серед літа прагне дива – і воно приходить з цим космічним дощем, будячи сни, ілюзії й надії, спонтанно перетворюючи людські почуття й слова на феномени природи. Музика вірша твориться вільними рядками, поєднаними випадковою римою. Звук дощу будить таємну душу дерев, стаючи музичною симфонією чуттів, кольорів, ароматів, нот, закодованих в асонансах, анафорах, ономатопеях та алітераціях. Кожна рослина стає інструментом під струменями дощу – просолений морем тамариск, високі пінії, що губляться серед хмар, смарагдові мирти. Антропоморфізується природа, а жінка Герміона[24] і закоханий у неї чоловік стають невіддільною її частиною у грі чудодійних метаморфоз. Слова, що творять музику мовчання – і музику вслухування в це мовчання. Слово – послання краси в часі від античних людей до модерних, гарантія непроминальності смислів у надломленій психіці людини «кінця століття» з його агресивною технологізацією та урбанізацією, яким протистоїть тонке плетиво вічних Овідієвих метаморфоз…

Окремої розмови потребує культ італійської мови у Д’Аннунціо. Мова була однією з проблем (зокрема, й політичних) Об’єднаної Італії. Кожен регіон розмовляв своїм діалектом, між північчю країни та її півднем пролягала велетенська мовна, культурна, а часом і цивілізаційна дистанція. Лише трохи більше як шістдесят років відділяють Д’Аннунціо від класичного твору Рісорджіменто – роману Алессандро Мандзоні «Заручені» (1827). Це перший роман нового часу, написаний сучасною італійською мовою.[25] Міланець Мандзоні ніби повторив мовну революцію Данте, вийшовши за межі діалекту й обравши літературну мову дантівської традиції, засновану на флорентійському діалекті. І при тому мова літератури продовжувала бути елітарним, відірваним від щодення явищем.[26] Д’Аннунціо продовжує традицію елітарної мови. Його мова – рафінована інтелектуальна учта і софістикована філологічна гра асоціативних смислів. Античні алюзії й римська врочистість співіснують з містицизмом та езотеричною вишуканістю мови, що нібито зависла між герметичним самонавіюванням та прагненням комунікації. Схилений над книжковим тайнописом самітник і трибунний герой, що звертається до нації, – це взаємодоповнювані іпостасі творчої особистості Д’Аннунціо.

Але разом з тим він глибоко відчував як свої етнічні корені в Абруццо, так і модерні мовні віяння. Мова Д’Аннунціо – дивовижна у своїй пластичності, різьблена і сповнена субтильної гри смислів. Він любив її перенизувати тосканізмами та літературною архаїкою. Умів імітувати звук вітру і потріскування вогню. І водночас створював неологізми та був одним із творців традиції італійської реклами. Це він дав ім’я «Рінашенте» (Rinascente – той, що відроджується) знаменитій лінії магазинів, назву «Saiwa» – печиву, рекламував лікери «Amaro di Montenegro» та «Amaretto di Saronno», випустив парфуми «Acqua di Nunzia». Але за всіма його новаціями стояла філологічна гра. Він, наприклад, наполягав на жіночому роді слова «автомобіль» (automobile) в італійській мові, позаяк, писав він у листі до Джованні Аньєллі, творця ФІАТа, «автомобіль має грацію, тонкість і жвавість жінки-спокусниці та водночас володіє перевагою, що жінкам не відома: досконалою слухняністю».

Цей екстаз любові до мови – не просто данина естетизму, а високоінтелектуальна культурна операція, що відроджує італійську мову як дитя безсмертної латини, яка збудувала основи європейської цивілізації. Д’Аннунціо інтерпретує мову не лише як чинник національного об’єднання, а як відродження латинської традиції та культурної центральності Італії для розвитку європейської цивілізації. Британська Енциклопедія ще 1911 р. писала про модерність думки Д’Аннунціо, втіленої насправді в класичній ренесансній традиції. Його творчість називалась «латинською роботою», «Latin work». Це дуже цікаве спостереження, яке кидає світло і на його національні та політичні почуття. Культурним підґрунтям цього почуття патріотизму був культ Latinitas – латинської цивілізації, в яку він насамперед включав Італію та Францію. Але це горде, іноді навіть зверхнє почуття культурного протагонізму Італії в часи Гуманізму та Ренесансу, приналежності до великої цивілізації, мало свій спіритуалістичний поетичний відтінок. «Всі ми, італійці, – писав він у своєму містичному щоденнику, – боги. А інші європейці – люди. Ми, латиняни, – діти богів». «…Висока латинська вишуканість – наша королівська ознака, що дісталась