Ю. Несбе - Леопард

— Я норвежка, — мовила потому.

Ні звуку натомість. Вона ковтнула слину. Перші слова завжди найважливіші.

— Мене звати Кая Сульнес. Мені доручив знайти вас Гуннар Хаген.

Жодної реакції на ім’я власного начальника з відділу розслідування убивств. Чи він уже пішов?

— Я працюю на Хагена, я інспектор, розслідую убивства, — мовила вона у темряву.

— Мої вітання.

— Нема з чим вітати. Якщо ви читали норвезькі газети за останні місяці… — Вона затнулась. Невже вона спромагається на дотеп? Напевно через недосипання. Або через нерви.

— Я мав на увазі: мої вітання, що виконали завдання, — почувся голос. — Отже, мене знайдено. Тепер можете їхати геть.

— Стривайте! Хіба ви не бажаєте знати, чого мені треба?

— Не надто прагну.

І тут слова, які вона занотувала й завчила напам’ять, потекли самохіть:

— Убито двох жінок. За даними судових лікарів, убивця той самий. Жодних інших доказів у нас немає. І хоча ми дали пресі якнайменше подробиць, вона вже чимдуж здійняла галас, що з’явився черговий серійний убивця. Навіть пишуть, що це якийсь Сніговик. Ми задіяли фахівців з Інтерполу, але вони теж нічого не знайшли. На нас тиснуть преса й влада…

— Не хочу, значить, не хочу, — мовив голос.

Двері зачинилися.

— Агов! Стривайте! Ви ще тут?

Вона навпомацки посунулась уперед і намацала двері.

Штовхнула рішуче двері, не дозволивши страху опанувати її, й опинилася на ще одних темних сходах. Далеко вгорі зауважила світло й одним махом здолала три прогони. З дверей, що оберталися, сочилося світло, й жінка штовхнула їх. Зайшла у простий порожній коридор, у якому бозна-коли фарбували облуплені стіни, від яких тхнуло сирістю. Притулившись до стіни, стояли двоє чоловіків, у кутиках рота стирчали цигарки, Кая вдихнула солодкуватий дим. Обоє зиркнули байдужкувато. Принаймні вона сподівалася, що так. Нижчий був чорний, напевно африканець. У вищого, білого, на чолі був трикутний рубець, ніби дорожній знак-попередження про небезпеку. У їхньому відомчому журналі «Політієт» вона читала, що на вулицях Гонконгу майже тридцять тисяч поліцейських, і це місто вважають одним з найбезпечніших міст-мегаполісів. Але ж то на вулицях.

— Looking for hashish, lady?[5]

Вона захитала головою, намагаючись триматися якомога упевненіше, силкуючись поводитися так, як колись сама радила дівчаткам, коли їздила по школах: іти з таким виглядом, наче ти добре знаєш дорогу, а не як вівця, що відбилась від отари. Не як здобич. Вони вишкірилися у відповідь. Виявилось, інші двері було закладено цеглою. Обидва повитягували руки з кишень і цигарки з рота.

— Looking for fun, then?[6]

— Wrong door, that’s all[7], — відповіла вона й обернулась, намагаючись вийти. У зап’ясток вчепилась рука. Виявляється, жах має присмак алюмінієвої фольги. В теорії вона обізнана була цілком. Тренувалася у заллятому світлом спортзалі на ґумовім матраці, оточена інструктором та колегами.

— Right door, lady. Right door. Fun is this way[8].

Вона відчула запах риби, цибулі та марихуани. Окрім того, у спортзалі супротивник був лише один.

— No, thanks[9], — відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. Чорношкірий опинився поряд, схопивши її за другий зап’ясток:

— We will show you[10].

— Only there’s not much to see, is there?[11]

Всі троє обернулися у бік дверей, що оберталися.

Вона знала, що у паспорті у нього зазначений зріст 194 сантиметри, але наразі він стояв в одвірку, зведеному за гонконзькими стандартами, й скидалося, що він заввишки мало не двісті десять. Й удвічі ширший, ніж годину тому. Руки його були опущені й лише трохи відхилялися від тулуба, але він не рухався, не пронизував їх поглядом, просто подивився на білого й мовив:

— Is there jau-ye?[12]

Вона відчула, як напружились пальці білого, що стискали її зап’ясток, і помітила, що чорний почав тупцятися.

— Ng-goy[13], — мовив чоловік в одвірку.

Вона відчула, як руки знехотя відпустили її.

— Ходімо, — мовив він і злегка взяв її за лікоть.

Вийшовши за двері, вона відчула, як запалали її щоки. Через напруження й сором. Соромно їй стало, бо усвідомила, як повільно працює її мозок при небезпеці й як радо вона дозволила йому розібратися з цими двома некривдними торговцями гашишем, які лише хотіли трішки її налякати. Він провів її двома поверхами вище й далі, за двері, що обертаються, підвів просто до ліфта, натиснув кнопку, викликаючи його донизу, став поряд, не зводячи очей з числа «11», що світилося над дверима.

— Заробітчани, — мовив він. — Їм нудно й самотньо, от і все.

— Знаю, — відповіла вона уперто.

— Щоб дістатися першого поверху, натисніть кнопку «G», потім ідіть праворуч і вийдете просто на Натан-роуд.

— Прошу вас, вислухайте мене. Ви єдиний у відділі вбивств, хто знається на серійних убивцях. Адже це ви упіймали Сніговика.

— Саме так, — погодився він. Вона зауважила, що погляд його змінився, й чоловік провів пальцем від підборіддя до правого вуха. — Окрім того, я звільнився.

— Себто взяли відпустку?

— Звільнився. У сенсі — зав’язав з цим.

Лише зараз вона зауважила, що його права й ліва вилиці не симетричні.

— Гуннар Хаген казав, що коли ви поїхали із Осло півроку тому, він відпустив вас на невизначений термін.

Чоловік посміхнувся, й Каю вразило, як посмішка змінила вираз його обличчя.

— Це лише через те, що Хаген ніяк не второпає… — Він обірвав мову, й посмішка зникла з обличчя. Він утупився в ліфтове табло, де зараз світилася п’ятірка.

— Хай там як, а в поліції я більше не працюю.

— Ви потрібні нам… — Вона передихнула. Усвідомлювала, що ризикує, але потрібно було діяти швидко, поки він знову не щез. — А ми — вам.

Він кинув на неї погляд.

— Чому б це?

— Ви заборгували Тріаді. Ви купуєте наркотики просто на вулиці, у пляшці. Ви мешкаєте, — вона скривилася, — отут. І ви не маєте паспорта.

— Нащо мені паспорт? Мені це місце до вподоби.

Дзенькнуло, ліфтові двері розійшлися, й звідти, від людей, що стовпилися, відгонило смородом і задухою.

— Не поїду! — заявила Кая голосніше, ніж намірялася, й зауважила, що пасажири ліфта дивляться на неї із сумішшю нетерпіння й неприхованої цікавості.

— Ні, поїдеш, — відповів він, поклав руку їй на спину й дбайливо, але рішуче запхав її у ліфт. Вона враз опинилася в гущавині пасажирів, які не дали їй змоги ані поворухнутися, ані озирнутися. Нарешті, вона спромоглася озирнутися й побачила, як уже зачиняються двері.

— Харрі! — вигукнула вона.

Але за ним уже й слід прохолов.

Розділ 4. «Sex Pistols»

Старий хазяїн готелю замислено підійняв палець до чола, просто