Ернст Юнгер - На Мармурових скелях

вже через кілька тижнів після переселення помітив, що речі змінилися, — і спершу сприйняв ту зміну як ваду, бо й мова мене вже не задовольняла.

Одного ранку, коли я глянув із тераси на Маріну, її вода здалася мені глибшою і яскравішою, наче я вперше дивився на неї з ясною головою. У такі хвилини я майже болісно відчував, що слово відокремлюється від явища, як лопає тятива в надто напнутому луці. Я побачив клаптик райдужної оболонки цього світу, і від тієї миті язик перестав служити мені так, як служив раніше. Але водночас у мені прокинулася нова чуйність. Як діти, коли світло повертається з середини їхніх очей назовні, хапають речі і обмацують їх руками, так і я шукав слів та образів, щоб схопити нове сяйво речей, яке сліпило мене. Я ніколи раніше й гадки не мав, що мова може завдавати такої муки, і все-таки я не тужив за колишнім безтурботним життям. Якщо ми уявляємо, що одного дня зможемо полетіти, то нам незграбний стрибок дорожчий, ніж певність протоптаного шляху. Мабуть, цим можна пояснити й запаморочення, яке часто опадало мене під час праці.

Не раз буває, що на невідомій дорозі ми втрачаємо почуття відстані. Щастя, що зі мною був брат Ото, який обережно йшов уперед. Часто, коли мені треба було з’ясувати якесь слово, я з пером у руці поспішав до нього вниз, і часто він із такою самою метою підіймався до мене в гербаріум. Любили ми також творити образи, які називали моделями, — писали на аркушиках вільним розміром двоє-троє речень. Ішлося про те, щоб укласти в них скалки світової мозаїки, як укладають камінь у металеву оправу. У моделях ми також виходили від рослин і завжди трималися їх далі. Таким чином ми описували речі й перетворення, від піщини до мармурової скелі і від скороминущої секунди до пори року. Увечері ми сколювали докупи ті аркушики і, прочитавши, спалювали в коминку.

Скоро ми відчули, як життя сприяє нашим студіям і як у нас міцніє певність. Слово — цар і чарівник одночасно. Ми мали перед собою великий приклад Ліннея, що з маршальським жезлом слова ступив у хаос тваринного та рослинного світу. І диво дивне: його влада над квітучими луками та над легіонами плазунів тривкіша за всі держави, завойовані мечем.

Нас також підганяє до праці, за його прикладом, здогад, що в елементах панує лад, бо ж людина в глибині душі відчуває потяг наслідувати своїм недолугим розумом творіння, як птах відчуває потяг мостити гніздо. А за наші зусилля нас потім стократ винагородило усвідомлення того, що і в випадковостях, і в неладі цього світу навічно закладені міра і правило. Підіймаючись угору, ми наближаємося до таємниці, схованої в поросі внизу. З кожним кроком, який ми долаємо в горах, міняється випадкова лінія обрію, і якщо ми підіймемося досить високо, нас усюди, скільки око сягає, оточуватиме рівне коло, яке обіцяє нам вічність.

Мабуть, те, що ми робили, було учнівськими вправами і читанням по складах. А все ж на душі в нас ставало веселіше, як у кожного, хто не загруз у буднях. Край навколо Маріни бачився не таким чудовим, а проте яснішим, more geometric[2]. Дні збігали, як вода під високою греблею, швидше і рвійніше. Часом, коли віяв західний вітер, у нас з’являлося передчуття втіхи і незатьмареної радості.

Та насамперед у нас трохи поменшало того страху, що відбирав спокій і, мов туман, який здіймається з боліт, каламутив наші почуття. Як сталося, що ми не занехаяли праці, коли старший лісничий здобув владу на наших теренах і поширився страх? У нас з’явилося передчуття радості, і від її сяйва примари щезли.

7

Старшого лісничого в нас віддавна знали як Старого Володаря Мавританії. Ми часто бачили його на конвентах і не одну ніч просиділи з ним за грою та за чаркою. Він належав до тих людей, яких мавританці вважали за великих панів і водночас сприймали їх як трохи смішних — десь так, як кавалерійський полк сприймав старого полковника, що подеколи наїздив до нього зі своїх маєтків. Він закарбувався в пам’яті хоча б тому, що його зелений, розшитий ясеновими листками фрак впадав у вічі.

Його вважали за страшенно багатого, і на святах, які він улаштовував у своєму міському домі, всього було надмір. Там за давнім звичаєм багато їли та багато пили, і дубові дошки великого грального столу вгиналися під коштовним тягарем. Ішла слава і про азійські учти, які він улаштовував для прибічників у своїй малій садибі. Я часто мав нагоду бачити його зблизька, і мене зворушувала атмосфера випробуваної часом влади, яку він приніс зі своїх лісів. Мене тоді майже не зачіпала його впертість, бо всі мавританці з плином часу стають негнучкі й простолінійні. Насамперед цю рису зраджує їхній погляд. Так і в очах старшого лісничого, особливо як він сміявся, світилася якась страхітлива зверхність. Вони були, як у старих п’яниць, червонясті, ніби по них війнуло полум’ям, а проте в них прозирала хитрість і водночас непохитна сила — ба навіть часом пиха. Нам тоді було приємно, що він близький до нас, — ми ж бо залежали від примх і столу сильних світу цього.

Пізніше я чув, як Ото, згадуючи мавританські часи, казав, що хибна думка тоді стає помилкою, коли людина вперто тримається її. Ці слова здаються мені особливо слушними, коли я згадую, в якому становищі ми опинилися, коли той орден почав затягати нас до себе. Бувають епохи занепаду, коли визначена наперед форма, в яку мало вкластися життя, втрачає свої чіткі обриси. Потрапивши в таку епоху, ми хитаємося на всі боки, як людина, що втратила рівновагу. Ми з тупої радості впадаємо в тупий смуток, і свідомість втрати, що ніколи не полишає нас, малює нам майбутнє і минуле привабливішим за теперішнє. Ми живемо в добі, що відійшла навіки, або в далеких утопіях, а хвилини тим часом спливають.

Усвідомивши цю ваду, ми прагнемо її позбутися. Ми тужимо за сучасністю, за дійсністю і ладні опинитися в кризі, у вогні та в небесних просторах, аби тільки уникнути нудьги. Як завжди, коли сумнів іде в парі з достатком, ми звертаємося до насильства, — і хіба це не вічний маятник, що жене стрілку вперед чи то вдень, чи вночі? Отже, ми починаємо мріяти про потугу і надпотугу та про сміливо накреслені форми, які в смертельній боротьбі життя з життям доведуть нас