Пол Стюарт - Бурелов

має критися в кожній окрушині бурефраксу!» Він звів очі догори. «А… м-м-м… який він на вигляд… що найбільше нагадує?»

У Професора з’явився мрійливий вираз. «Там така краса, що ні словом сказати, ні пером описати, — відповів він. — Уявіть собі кристал — і кристал той весь грає, променіє, іскрить!»

«А все ж він важкий, — зауважив Вілнікс. — Принаймні так мене вчили. Але наскільки велика його вага?»

«У присмерку свого народження він не важчий за піщинку. Проте у кромішній пітьмі скарбниці, що в самім центрі Санктафракса, окрушина його важча за тисячу дерев „залізної“ породи, — пояснив Професор. — Бурефракс виступає в ролі противаги підіймальній силі скелі. Без нього плавуче місто порве свої якірні ланцюги і полине у відкрите небо…»

Вілнікс театрально почухав собі голову. «Ось чого я не збагну, — озвався він. — Якщо кристали та їхні окрушини такі важкі, а шлях до скарбниці пролягає крізь темні тунелі, то як можна взагалі доправити в неї бурефракс?»

Професор Темрявознавства кинув на юнака пронизливий погляд.

— Можливо, — трохи відбіг од своєї розповіді помагай-біда, — на якусь мить учений муж засумнівався в чистоті намірів молодого учня. Я не певний. Не збагну я й іншого: як, зрештою, він зважився поділитися з Вілніксом відомостями. Та хоч би що там було, він зважився. І цьому його крокові судилося змінити хід санктафракської історії.

«Його довозять у світляних ящиках, — пояснив Професор, — де світло дозується так, щоб між ним і власне присмерком не було помітної різниці.»

Вілнікс відвернувся, аби приховати свої веселощі. Якщо світляні ящики могли використовуватися для занесення бурефраксу, то їх із певністю, подумалось йому, можна використовувати і для винесення якоїсь його дещиці. «А чи не міг би я сам побачити якусь окрушину?» — мовби ненароком зронив він.

«І думати про це забудь! — гримнув Професор Темрявознавства — і Вілнікс зрозумів, що перебрав міру. — Нікому не дано побачити бурефракс, — остеріг Професор. — Нікому, за винятком Лицарів-Академіків та хранителя скарбниці, себто мене самого. Милуватися негідним очам на чистість бурефраксу — блюзнірство! — вибухнув він. — За такий переступ, Вілніксе, карають на горло.»

Помагай-біда промовисто помовчав.

— Аж це вітер різко змінив напрям. Санктафракська плавуча скеля подрейфувала на захід і несамовито зашарпалася на туго напнутих ланцюгах.

«Ясно», — покірно схилив голову Вілнікс.

«Ех, Вілніксе, — провадив Професор лагідним тоном. — Я був би здивований, якби тобі справді було ясно. Тут не бракує охочих прибрати бурефракс до рук. Безчільні вітролови та зрадливі хмарогляди, не задумуючись, узялися б досліджувати його… розглядати під лупою… — Він затрусився з обурення, — чи експериментувати з бурефраксом, скумекавши, що на бурефраксі можна нагріти руки».

Помагай-біда хвильку помовчав, відтак продовжував свою оповідь.

— Назавтра вранці, ледь засіріло, уже відомий нам хранитель скарбниці міг би побачити, коли б не задрімав на своєму посту, як коридором від скарбівні скрадається незграбна постать. Кістляві руки непроханого гостя стискали світляного ящика. Всередині лежало кілька окрушин бурефраксу.

Живчик роззявив рота. Дещицю Вілнікс таки вкрав!

— Вілнікс поспішився назад до Учнівської Лабораторії на вершечку Вежі Дощознавців, — провадив помагай-біда. — Він тріумфально бухнув ящик перед з’юрмленим у нетерплячому очікуванні гуртом юних дощознавців і широким жестом відкинув віко. Бурефраксові кристали заяскріли і спахнули вогнем — чогось такого вони ще зроду не бачили! «Чиста блискавка, — похвалився Вілнікс. — Якщо ми зуміємо спустити з припони і загнуздати її енергію, то станемо наймогутнішими вченими за всю історію Санктафракса!»

Година за годиною працювали дощознавці, та хоч би що вони робили із кристалами — розчиняли їх, заморожували, розтоплювали чи змішували з іншими речовинами, а ключа до вивільнення потуги бурефраксу так і не знайшли.

Сонце за вікном уже стояло на вечірньому прузі. Світло зробилося золотаво-помаранчеве.

Обійнятий раптовим розчаруванням та почуттям безвиході, Вілнікс підніс товкача догори і зі скаженою силою опустив на окрушину, аби потрощити її на гамуз. А ще за мить його опанувало каяття. Він знівечив безцінний взірець бурефраксу.

Очі помагай-біди звузились.

— Себто Вілнікс подумав так спершу. А коли приглянувся пильніше, то вже не шкодував про свою вихватку. Кристали на споді ступки обернулися на рудий порох, рухливий, наче живе срібло. «Не знаю, що воно вийшло, — звернувся він до присутніх, — але варто спробувати ще».

Відразу ж по тому взято другу окрушину і покладено до другої ступки. Піднесено догори другого товкача. Світло надворі уже мерхло. Всі учні, опріч самого Вілнікса, заклопотаного зливанням рідкого порошку до кухля, — з’юрмилися довкола ступки. Товкачка опустилася донизу і — БАБАХ!

Живчик відсахнувся назад, ошелешений.

— Сила блискавиці вивільнилася, що й казати! — закихкав помагай-біда. — Але з якими жахливими наслідками! Вибух розкидав піввежі, перетворивши її на розсипища жаристого грузу. Санктафракс задвигтів до самого осердя, а вікодавній Мертвий якір замалим не лопнув — так розбринівся. Усіх учнів пошматувало на кавалки. Цебто усіх, окрім одного.

— Вілнікса Помполніуса! — прошепотів Живчик.

— Достеменно так, — кивнув головою помагай-біда. — Він лежав тут-таки, на долівці, ледь живий, але й досі з кухлем, притиснутим до грудей. У повітрі стояв дух мигдалю. Вражений і збитий з пантелику, Вілнікс зачудовано дивився вниз на бурефраксовий порошок. Якого огріху допущено за другим разом? — запитував він себе. — У чім тут річ?

Коли він зводився на лікті, одна кровинка із глибокої рани на щоці капнула в кухоль. Та тільки-но діткнулася порошку, густа червона кров обернулася на кришталево прозору воду…

Вираз у помагай-біди став поважний — не сказати.

— Нині над величним Санктафраксом нависла грізна небезпека, — урочисто проголосив він. — З недорозуму зухвалих молодих дощознавців Мертвий якір під серйозною загрозою і ось-ось обірветься. Що гіршого, після крадіжки бурефраксу скарбниця фактично спорожніла. Оскільки підіймальна сила зростає не щоднини, а щогодини, а скелі майже ніщо не обтяжує, скерований угору тиск на неї досяг критичної позначки.

Лишався тільки один примарний проблиск надії: за всіма даними вітроловів та хмароглядів, Велика буря справді насувалася. Відповідно йшла кваплива підготовка до Інаугураційної церемонії. Квінтиніуса Вергінікса мали висвятити у лицарі й вирядити навздогін за Великою бурею до Присмеркового лісу. Вирядити по бурефракс.

«Тим часом, — провадив далі помагай-біда, — поки Вілнікс валявся на лікарняному ліжку, його мозок шалено працював. Усі спроби загнуздати силу блискавиці могли провалитися,