Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

металу, дзвону шабель і, безперечно, щоб теж буйними ріками лились сльози щасливого і нещасливого кохання.

Маленький голубий екран став серйозним супротивником сільського кіномеханіка Ілька Лєтрика. Аби хоч якось витягнути план, Лєтрик — людина в літах — вдається до несусвітніх махінацій. Рекламуючи фільм, Ілько під назвою неодмінно допише: “Художественный фільм із стрельбою, трупами і любов’ю до смертного гроба”. Прирічанці, підкуплені афішами, валять у клуб, немов на пожежу. Але не мине і п’ятнадцяти хвилин фільму, як починають розуміти, що тут від стрілянини, трупів і любові “до смертного гроба” так далеко, як від Прирічного до Марса. Клуб тривожно починає гудіти. Коли гнів прирічанців доходить апогею, світло на екрані раптом гасне, Лєтрик притьмом виключає апаратуру, замикає ізсередини двері і через вікно вискакує у ніч. Збагнувши, що їх жорстоко ошукано, прирічанці роєм розлючених джмелів вилітають на двір, беруть в облогу кінобудку і вимагають від Ілька повернення їх кровних грошей. Особливо шаленіє Федірцан.

— Вертай гроші, вошливий недоноску, бо ноги переламаю!!! — репетує на все село і так лупить палицею-криванею у двері, що починають кукурікати півні.

Баба Вариводиха і любий онук Грім на всяк випадок з каменюками в руках чатують біля освітленого вікна. Бунт продовжується до тих пір, доки комусь із розсудливих не спаде на гадку заглянути через шибку у будку.

Упевнившись, що за кіномеханіком вітер свиснув, прирічанці помалу гамуються. А Лєтрик тим часом, набиваючи гулі, мчить через сади і городи до обійстя матері. Ховається на оборозі і день-два відсиджується у сіні.

Наколи гнів у душах сельчан вгамувався — Ілько з афішею знову з’являється на світ божий. На цей раз у клубі буде демонструватися “художественний фільм із большіми пріключеніями, вызывающий нервное напряженіє”. І все починається знову.

Не злічиш на пальцях десятків рук, скільки новітнього приніс час в оселі прирічанців. А в перші роки Радянської влади на всеньке село був один гучномовець, через який мало не поплатилася життям шанована у селі людина. Аби не накликати і на себе гніву ревнивих прирічанців, хочу не хочу — а мушу розповісти і про цю знаменитість.

* * *

…Пан Пийтер лежав на печі і колупався в носі. Задерши голову, він вирішував, як на його думку, глобальне питання: чому муха може ходити по стелі догори ногами? Звичайно, коли б у хаті так смачно не пахло борщем — а пан Пийтер із учорашнього дня говів — його відкриття, може, і значилося б у списку геніальних наукових знахідок людства за останні століття. Однак у шлунку бурчало і мудрі думки пана Пийтера теж повзли повільно, як мухи. Щоправда, не по стелі, а по столу, який стояв із стравою у “державі” пані Гелени.

Тут, аби зрозуміти, про яку державу йде мова, мусимо зробити екскурс у більш віддалене минуле.

Весною 1939 року, по кількох днях боїв між солдатами фашистської Угорщини і буржуазної Чехословаччини, через Прирічне проліг кордон двох ворогуючих держав. Поділ був настільки точним, що хата Ногавички стала належати двом країнам. Жінка Олена, з якою Петро жив у вічних сварках і бійках, відразу зайняла чехословацьку половину і почала себе йменувати “пані Гелена”. Ногавичка ж зостався на угорській території і нарік себе паном Пийтером.

“Держави” суворо дотримувались кордонів, однак пан Пийтер, не маючи уявлення про міжнародну угоду щодо територіальної недоторканості, добряче випив на дурняка у Федірцана і в хмільному пориві люто побив жінку. Пані Гелена одразу заявила на чоловіка у чеську жандармерію. Суворі охоронці порядку вистежили Ногавичку, коли той пішов по нагальній потребі на територію буржуазної Чехословаччини, і спіймали. Закасали сорочку і вліпили чоловікові двадцять різок за те, що наніс тілесні побої іноземній особі, пані Гелені Ногавичковій.

Не встиг Ногавичка, стогнучи, доповзти до хліва, що належав іншій “державі”, а там уже на нього чатували хортіївські жандарми. Стражі порядку сусідньої країни теж вліпили зо два десятки гарячих за порушення кордону.

Пан Пийтер після того випадку остаточно і назавжди розділив хату на дві “держави”, переполовинивши її дощаною перегородкою. У його “державу” увійшла піч, важка кована скриня — пристанище павуків та мишей, які по своїй неосвіченості мали необачність туди залізти, та ще кілька вищерблених глиняних мисок.

Все інше встигла перехопити хитра і підступна пані Гелена…

Звичайно, пан Пийтер міг зараз замкнути двері, перебратися через кордон — а це він навчився робити краще будь-якого найдосвідченішого диверсанта і шпигуна — і вхопити кілька ложок смачного наїдку. Але гонор не дозволяв. Власне, цим заспокоював себе пан Ногавичка. Однак справа була в іншому: нестерпно боліли ребра і поперек. Ця трагедія теж була пов’язана із винахідливим розумом пана Пийтера.

Учора зранку в центрі села, на старому горіхові, повісили репродуктор. На цю подію збіглися усі сельчани. І, звичайно, як завжди, серед перших був пан Пийтер.

Сільський монтер-самоучка Ілько, якого за природний потяг до новітньої техніки прозвали Лєтриком, протяг шнур до клубу і щось там довго мудрував. Спершу у репродукторі заверещало, захрипіло — пану Ногавичці аж мороз по спині пішов. Відтак хтось гучним голосом почав розповідати, що на Полтавщині почалися жнива і перші дні косовиці обіцяють красний урожай.

Пан Пийтер вирвався із гурту переляканих сільчан, підбіг до дерева і почав задивлятися у межигілля. Його цікавив не красний урожай у цьому році, а де сховався той чоловік, котрий уже сповіщав про важкі бої у Кореї. Однак, на превеликий подив, на горіхові нічого не було, крім алюмінієвого горшка, на який пан Пийтер одразу прикинув око — чудова посудина картоплю у мундирах варити. Пан Ногавичка із глибоким розчаруванням відійшов від дерева, а чоловічий голос уже повідомляв про виступ народного хору, і за хвилину над сільським майданом сотні людських голосів зняли:

Розпрягайте, хлопці, коні

Та й лягайте спочивать…

Очманілий Ногавичка підійшов до Лєтрика і з тяжким віддихом сказав:

— Ільку, ми з тобою найрозумніші люди на всю округу. Тобто, дотепер ми були наймудріші, віднині ти перша людина. Скажи мені, Ільку, де сидять ті люди, що в тому горщику співають.

— Немає, Петре Степановичу, — Ілько з шанобою підкреслив “Петре Степановичу” — як-не-як пан Пийтер назвав його першою людиною на всю округу, — от кажу вам, немає там ніяких людей. Вони сидять у Києві і Москві, а то тільки їх голоси. Коротше, це лекція на довгу тему. Буду мати час, побалакаємо.

І мудрий Лєтрик подався у колгоспну контору.

Пан Ногавичка ще десятки разів підходив до дерева, пильно дивився у