Умберто Еко - Не сподівайтеся позбутися книжок

погляду кіно не мистецтво, його й зараз вважають відновлюваним продуктом. Тож треба весь час перезнімати «Зорро», «Носферату» і «Тарзана» та нехтувати старими взірцями, старими архівами. Старе, якщо воно якісне, може конкурувати з новим. Американська синематека була створена — тримайтеся! — аж у 1970-х роках! Це була довга і затята боротьба за субсидії та зацікавлення американців історією власного кіно. Згадаймо, що перша кіношкола була російською. Ми завдячуємо її виникненню Ейзенштейну, для якого було важливо заснувати школу кінематографу на такому ж рівні, що й школи живопису та архітектури.

У.Е.: В Італії на початку XX століття великий поет Габріель Д'Аннунціо вже писав для кіно. Він брав участь у створенні сценарію «Кабірії» разом із Джованні Пастроне. В Америці його би всерйоз ніхто не сприйняв.

Ж.-К.К.: А про телебачення годі й казати. Зберігати архіви телебачення спершу виглядало як абсурд. Створення INA (Національного аудіовізуального інституту), що відповідає за збереження архіву аудіовізуальних матеріалів, стало радикальною зміною перспективи.

У.Е.: Я працював на телебаченні 1954 року і згадую, що все йшло наживо, тож ми не використовували запис. Був прилад, який називався «Transcriber» — ще до того, як це слово з’явилось у англосаксонських головах. Він передбачав всього-на-всього зйомку екрана на камеру. Але, оскільки така зйомка була дорогою і виснажливою, доводилося користуватися нею вибірково. Так багато чого було втрачено.

Ж.-К.К.: Можу дати добрий приклад із цієї ж галузі. Це майже як інкунабула — але телевізійна. Десь 1951 або 1952 року Пітер Брук зняв для американського телебачення «Короля Ліра» з Орсоном Велсом у головній ролі. Але ці програми показували без жодного технічного забезпечення, тож ніщо не могло зберегтися. Хоча «Король Лір» Брука таки зберігся. Так сталося тому, що хтось знімав екран телевізора, поки в ефірі йшов фільм. І тепер це головний експонат Музею телебачення в Нью-Йорку. Це мені багато в чому нагадує історію книжки.

У.Е.: Лише певною мірою. Ідея колекціонувати книжки — дуже давня. Тому з книжками не відбулося того, що відбулося з фільмами. Культ списаної сторінки, згодом — книжки, такий же давній, як і письмо взагалі. Ще римляни хотіли володіти сувоями текстів і колекціонувати їх. Книжки ми втрачали з іншої причини. Вони зникали внаслідок релігійної цензури, а також тому, що бібліотеки спалювали за першої-ліпшої нагоди, як і собори, бо і ті, і ті були збудовані переважно з дерева. Собор або бібліотека, що горять у Середні Віки — це десь як сцена падіння літака у фільмі про війну на Тихому океані. Це було звично. Той факт, що наприкінці роману «Ім'я троянди» бібліотека згорає, зовсім не екстраординарний для минулої доби.

Але ті ж причини, з яких бібліотеки спалювали, змушували людей збирати книжки в безпечних сховках і їх колекціонувати. Робити це почали ще монахи. Можливо, численні походи варварів на Рим і їхня звичка палити місто змусили замислитися над пошуком безпечного місця для книжок. Що може бути безпечнішим за монастир? Так деякі книжки почали зберігати поза досяжністю можливих небезпек. Цілком природно, що довелося вибирати і рятувати одні книжки замість інших. Так ми почали фільтрувати.

Ж.-К.К.: Натомість культ рідкісних фільмів щойно зародився. Можна знайти навіть колекції сценаріїв. Наприкінці зйомок сценарій, зазвичай, викидали, як і оригінали коміксів для газет, про які ви казали. Проте, починаючи з 1940-х років, почали замислюватися, чи не має сценарій певної цінності і після зйомок фільму. Цінності бодай комерційної.

У.Е.: Це тепер ми вже знайомі з культом знаменитих сценаріїв, наприклад, сценарію «Касабланки».

Ж.-К.К.: Особливо це стосується, звісно ж, сценаріїв, на яких збереглися рукописні позначки режисера. Я бачив, як сценарії Фріца Ланга з його власними записками перетворилися на предмети бібліофілії внаслідок майже фетишистського захвату, та й з іншими, що їх затято збирали аматори, це сталося. Але би хотів повернутися до теми, яку почав вище. Як сьогодні створити фільмотеку, який носій вибрати? Неможливо зберігати вдома фільми на плівці, адже знадобиться і кабіна механіка, і спеціальна зала, місце для складу. У фільмів на касетах з магнітною плівкою, як ми знаємо, блякнуть кольори, швидко втрачається якість розрізнення. DVD теж довго не протягнуть. Крім того, як ми вже згадували, достеменно не відаємо, чи в майбутньому в нас буде достатньо енергії для функціонування всіх наших машин. Згадаймо велику аварію в Нью-Йорку в липні 2006 року, коли зник струм. Уявіть, що така аварія триватиме довше і на більшій території. Без електроструму все пропаде. Натомість, коли вся наша аудіовізуальна спадщина зникне, ми протягом світлового дня зможемо читати книжки, увечері користуючись свічками. XX століття є першим століттям, що залишило по собі рухомі картинки про себе, про свою історію, а також записані звуки — але на непевних носіях. Дивно: ми не маємо звуків з минулого. Звісно, ми можемо уявити, що незмінними лишилися щебет птахів і дзюрчання струмків…

У.Е.: Але змінилися людські голоси. В музеях ми відкриваємо для себе малі розміри ліжок наших предків — значить, люди були менші. Це означає і інший тембр голосу. Коли я слухаю старі платівки Карузо, то запитую себе, чи різниця між його голосом і голосами сучасних великих тенорів спричинена технічними якостями запису, чи відмінністю людських голосів початку XX століття? Між голосами Карузо і Паваротті пролягають десятиліття білків і розвитку медицини. Італійські емігранти в Сполучених Штатах Америки мали зріст, скажімо, 1 метр 60 сантиметрів, а їхні онуки сягають уже 1 метру 80 сантиметрів.

Ж.-К.К.: Коли я опікувався вже згаданою школою Fémis, то одного разу попросив студентів виконати таку вправу — відновити шуми та звуковий фон минулого. Я запропонував це зробити, взявши за основу сатиру Ніколя Буало «Les Embarras de Paris», створивши його звукову доріжку. Також я уточнив, що вулиці були вимощені деревом, колеса на каретах — металеві, будинки — низькі тощо. Поема починається словами «Qui frappe l’air bon Dieu de ces lugubres cris?»(«Хто, Господи, б'є повітря своїми тужливими криками?») А що таке «тужливий» крик у XVII столітті, в Парижі, вночі? Цей досвід пірнання в минуле за допомогою звуків — захопливий, але тяжкий. Як перевірити?

В кожному разі, якщо візуальна та звукова пам'ять людства про XX століття зітреться внаслідок якоїсь великої поламки електромережі, у нас завжди залишиться книжка. Ми завжди знайдемо спосіб навчити дитину читати. Ідея про втрату культури, про занепад пам’яті давня, ми це знаємо. Поза сумнівом, вона така ж давня, що й саме письмо. Ось інший приклад, який я беру з історії Ірану. Ми знаємо, що один із осередків