Максим Іванович Кідрук - Любов і піраньї

долини Анауак, — розказував я Марусьці про свої мексиканські мандри. — Десь далеко на горизонті вимальовуються гори, ліворуч підноситься ввись піраміда Місяця, від неї на п’ять кілометрів на південь тягнеться полотно Дороги мертвих, затиснуте з боків меншенькими пірамідами. А там далі, за дорогою, здіймається грізна громада піраміди Сонця. І ти стоїш посеред усієї цієї краси, ти один, і тільки вітер розчісує твоє волосся, а над головою височить кришталевий купол неба. Уявляєш?

— Я хочу сім’ю, — казала Маруська і пильно, наче удав на кролика, дивилася на мене.

— Або ще, — я вдавав, що не чую її, — джунглі, густі, мов смола, непрохідні джунглі. Уже кілька годин ти тюпаєш за провідником, і здається, що час спинився, аж зненацька перед тобою відкривається древнє загублене місто майя, величні палаци, піраміди, храми, і все повите ліанами, закутане дрімучою зеленню. Уявляєш? І тоді ти перестаєш прагнути дорогих машин, мажорного й глевкого життя. Хочеться жити по-справжньому, подорожувати, бачити, пізнавати світ!

— Я хочу дитину, — твердила Маруська. — І нормального чоловіка.

— А ще ж є Перу! — кричав я. — Перу! Перу-у-у! — і бив себе кулаком у груди. — Свобода, яку можеш відчувати кожною клітинкою тіла! Мачу Пікчу! Свіжий вітер, наповнений шепотом гір! А ще безмежний Тихий океан. А хвилі пш-ш-ш… пш-ш-ш… Чуєш, відчуваєш? І острів Пасхи!!! Найбільша загадка сучасного світу! Багатотонні кам’яні велетні, на які можна, не відводячи погляду, дивитись годинами! Га?!

— Я хочу машину, — незворушно, наче слідчий на допиті, казала Маруська. — Можна зовсім маленьку, хетчбек…

— Ми молоді, ми вільні! — не вгамовувався я. — Навіщо вішати на себе кайдани, закопуватися хробаком у землю? Ну для чого?! Світ такий великий! Світ безмежний! Ти розумієш?

— Так, я розумію, — вторувала кучерява дівуля, — але я хочу квартиру, можна зовсім маленьку, однокімнатну, і нормального відданого чоловіка. І дитину…

Маруська, безперечно, була вельми проникливою, але стратег з неї удався нікудишній. При таких словах я здригався і мимоволі починав перебирати в голові можливі шляхи відступу. На той час для мене це був повний «game over», а тому, відгулявши Едове весілля, я зібрав свої нечисленні манатки і звалив назад до Швеції. Питання про остаточне визначення, до якої категорії належать наші з Марусею стосунки, знову зависло в повітрі на неозначений термін.

* * *

Але життя тривало. Спливло небагато часу і ми з Маруською знову зустрілися. Цього разу — напередодні Нового року, коли я прилетів на Батьківщину перед початком зимових свят.

Я довго чекав її в кав’ярні «Купідон», відчуваючи, як десь над шлунком поволі загусає роздратування. Але коли пані зрештою зволили з’явитися, пекучу образу миттю видуло з голови. Я був вражений наповал. Кучерявка виглядала яскраво, блискуче, наче новенький німецький спорт-кар «Porsche Cayman». Хоча ні, «Porsche Cayman» я вже раз використав як порівняння. Тоді вважайте, що вона виглядала, наче «Audi R8» щойно із салону: випещена, доглянута, впевнена у собі, з миготливо-кокетливими іскорками у великих синіх очах. З ледь помітною посмішкою на тонких губах. Я внутрішньо зіщулився, відчуваючи, як по спині забігали мурашки, а в животі залоскотало, проте погляду не відвів.

Великий об’ємний знак питання і надалі висів поміж нами. Я чомусь подумав, що ми не зможемо надалі спілкуватись, не вияснивши просто тут і зараз, хто ми є один для одного. Попри це добрих півгодини ми вели розмови на відсторонені й банальні теми. А потім… я не знаю, що на мене найшло. Я висолопив язика і, сильно пітніючи від хвилювання, офіційно запропонував Марусьці зустрічатися.

Певна річ, вона відмовилась. Ще навіть не сформулювавши до кінця своєї пропозиції, я розкумекав, що отримаю межи очі холодну відмову. Достатньо було одного погляду на мою співрозмовницю, аби це зрозуміти. (Хоча, чесно кажучи, я вже тоді запідозрив, що її відмовка — ніщо інше, як дзеркальна реакція, зумовлена моєю непоступливістю та пацанячими вибриками під час нашого попереднього, осіннього побачення).

Маруська хвилин п’ять німувала, дивлячись кудись повз мене. Зрештою білявка тяжко зітхнула, засвідчивши, що прийняла непросте рішення, і повернула голову в мій бік. А тоді вона проказала фразу, котра неждано-негадано повернула бесіду в цілком несподіване русло.

— Ні, Максе. Я не можу погодитись. Ти наче вітер: сьогодні є, завтра нема, — тихо промовила дівчина, крадькома спостерігаючи, як я на це відреагую.

Я стрепенувся. Чари на якусь мить зникли. Вони навіть не розтанули, ні, їх зірвало дужим поривом штормового вітру, немов погано зарифлене вітрило на щоглі вітрильника. Зрідка у мене трапляються моменти просвітління. «Чорт, а й справді, — застигло у мене в голові, — я, наче вітер! Я — Вільний! Вільний, немов вітер у полі, немов птах у небесах».

Мені, знаєте, заімпонувало її порівняння. Я холодно всміхнувся.

— Твоя правда. Ти навіть не уявляєш, наскільки ти маєш рацію, — сказав їй. — Але ще більше ти, мабуть, не уявляєш, наскільки я щасливий з цього. Прощавай.

Маруська позеленіла.

— Іди в жопу, Кідрук!

* * *

Як бачите, попервах я відбувся «легким переляком», і все могло б закінчитися по-доброму, а не так, як воно закінчилось. Одначе тоді ви не прочитали б цієї книги…

Минуло довгих шість місяців. За цей час дещо змінилося у моєму житті.

Мені до чортиків набридло розмірене, передбачуване і до неможливого нудне життя у Швеції. Щодень більше аспірантура нагадувала застояне болото, котре невпинно тягло мене на дно, до спокійного, але безперспективного глевкого існування. Я проводив розрахунки, будував якісь графіки, писав абсолютно нікому не потрібні статті. Я не займався жодною корисною роботою, я лиш псував папір! І байдуже, що за це мені добре платили. Гірше всього — я мусив виконувати суворі правила, і далі бовтатись у багні, інакше система просто-на-просто відторгнула б мене, перетворивши на забутого суспільством невдаху. Незважаючи на це, я замислювався над тим, що не можу погодитися на те, щоб провести своє життя в тісній і темній шкаралупі якого-небудь задрипаного офісу чи університетської кафедри, замість ароматів тропічного лісу чи крижаного вітру мускулистих гір нюхати пригорілий пил із серверної, пластикове повітря з кондиціонерів і вихлопні гази своїх співкамерників.

Нещодавно я закінчив читати автобіографічну книгу Марка Твена «Roughing It» [8] (1871), де автор оповідає про ранні мандрівки тогочасним Диким Заходом. Твен цілих п’ять років тинявся преріями, займаючись, чим доведеться: розробляв родовища срібла, шукав золото, переганяв худобу, видавав газети, але переважно байдикував і тинявся без діла, споглядаючи життя нації. При цьому