Павло Архипович Загребельний - Левине серце

ж той чи інший харч, смачна страва має точне місце народження, походження й історичного буття і тримається часом своїх першоджерел навіть тоді, коли вже зник первісний продукт, потрібний для приготування. Скажімо, севрюга по-келебердянськи[1] або стерлядь по-переволочанськи — що це таке? Севрюга вже давно не допливає до Келеберди, бо не пускають її туди греблі дніпровських гідростанцій, а Переволочну, мабуть, і перейменували тому, що в Дніпрі коло неї більше не ловиться стерлядь. Світлоярськ таких втрат не зазнав, бо первожителі Карпового Яру винайшли в свій час таку неповторну страву, як вареники; вареники ж, як відомо, безсмертні й вічні, бо ця вічність базується на безконечній кількості їхніх модифікацій, або різновидів.

Слово «вареник», на превеликий жаль, досі ще не має точного наукового визначення. Українська Радянська Енциклопедія, що залюбки пише навіть про якусь буцімто перуанську співачку Іму Сумак, про вареники зовсім не згадує. Словник Грінченка стверджує, що це варені пиріжки. Тоді пиріжками можна б називати печені вареники, котом те, що не є собакою, а собакою — те, що не є котом, чи як? Академічний словник української мови, піддаючись вимогам стехнізованої ери, називає вареник уже й не стравою, а «виробом»: «Невеликий варений виріб, зліплений з прісного тіста і начинений сиром, ягодами, капустою і т. ін». На щастя, ніхто із світлоярівців не читав цих слів, інакше в пресі неодмінно б з’явився лист трудівників, обурених непродуманими лінгвістичними формулюваннями, яких припускаються деякі працівники Інституту мовознавства. Ні, світлоярівці нічого не читають про вареники — вони їх варять і їдять на здоров’я! А варять тут вареники з сиром (свіжим і соленим), з картоплею (давленою, кришеною і тертою), з капустою (свіжою й квашеною), з м'ясом, з соминою (колись були й з осетриною), з потрібкою, з салом (світлоярівський спеціалітет!), з яєчнею (теж спеціалітет), з вудрею (розмочена конопляна макуха), з вишнями, з яблуками, з малиною, з шовковицями, з пасльоном, з ожиною, з калиною, з гарбузом, з маком, а також з «таком», що вимагає окремого пояснення. Вареники з «таком» ліпляться або ж для жарту, або для знаку, а то й відвертої ненависті. Для жарту — з тістом або з сухим борошном. Розкусить чоловік, а воно — або ж заліпить йому рот, або — шпак! — і реготу повна хата. Для знаку — з дрібковою сіллю. Гризнеш, аж зуби заскреготять, так і знай, що ти гість не дуже бажаний. З ненависті — це вже й не вареники, а знаряддя класової боротьби, вони можуть бути із свинцевим дробом, з рубаними гвіздками, з товченим склом, з тертою цеглою. Їж та озирайся, щоб зубів не поламав або й кишок не порізав.

Усталеного розміру для вареників не існує. З пшеничного борошна бувають такі малесенькі, як дитяче вушко, а вже з гречаного — то й такі, що один вареник насилу вміщується в макітерці. Подаються, залежно від начинки, з сметаною, з салом, з маслом, із засмажкою, з олією, з юшкою, з медом, з узваром, з сирівцем, з вершками — вигадливості немає меж, бо цінується ж, як відомо, не так уміння готувати, як уміння подавати.

Вже з цього коротенького опису видно, що вареники виникли саме в Карповому Яру, бо ніде більше не зустрінемо такої, сказати б, строкатості й неповторності в приготуванні цієї страви. Окрім того, вареники, як і Карпів Яр, налічують не тисячоліття свого існування, а тільки століття, бо київським князям вони не були відомі (інакше літописці тільки й знали б, що писати про вареники!), а ще в XVI столітті вареником звався… коштовний камінь, про що свідчить Торгова книга 1575 року: «А вареник знати: хоти красенъ, ино цЂлое мЂсто свЂтить бЂло, как і всякой хрусталь».

Отже, ми з повним правом можемо стверджувати, що Світлоярськ — батьківщина, а також столиця вареників!

Про одяг для світлоярівців, як і взагалі для наших селян, якось забуто. Колись вони дбали про нього самі. Вовна, кожухи, полотно, шкіра, чоботи-витяжки. Але тепер усе це належить до прикмет обмеженості, провінціалізму, а по-українськи кажучи — до хуторянства. Уявити колгоспника в полотняних штанях, а колгоспницю в кожусі? Жах!

Зате з транспортом — ніяких проблем. Тільки подумати: сто вантажних автомобілів, у голови Зіньки Федорівни — нова «Волга», у агронома Лисички — «Москвич», у бригадира тракторної бригади Безкоровайного — «Москвич» і мотоцикл з коляскою, у Самуся — «Жигулі» й два мотоцикли (обидва — премія, і «Жигулі» — так само премія), у… Але перелічити всіх просто незмога. А тракторів? Та ще які! Навіть «Кіровець-700» є, і два Т-150 (обидва поламані, щоправда, але завод обіцяє гарантійно полагодити), а дрібніших — без ліку!

Дядько Обеліск (справжнє його прізвище було Надутий Микола Миколайович, але прозвано Обеліском для зручності), впіймавши автора цієї розповіді за петельки (бо всі гудзики він повідкручував уже до цього), довго перелічував транспортні й тяглові засоби свого колгоспу і все доскіпувався:

— Відчуваєте, як нове перемагає?

— Відчуваю.

— Отож-бо! А чого не вистачає?

— Мабуть, ще мало техніки?

— Техніки? Чоловіче, побійтеся бога! Обеліска не вистачає!

— Обеліска?

— На честь перемоги над відсталістю. Обеліск у вигляді кам’яного вола і у вигляді мідного коня!

— Вола?

— А що? Волів ми знищили як клас, і тепер треба водрузити на честь цього обеліск. Бо воли — це відсталість і ганьба. Подумати страшно, скільки віків ми були жертвами такої злочинно повільної тяглової сили.

— А хіба кінь — теж відсталість? — несміливо спробував захистити бодай коня автор.

— Кінь? Тільки те й знаєш, що стоїш позад нього з паштармаками та підбираєш балабухи, а воно валить, а воно валить! Суцільні відходи, а користі — одна кінська сила! А трактор або автомобіль — десятки й сотні кінських сил у кожному: що в нього не залий, усе тобі спалить, ніяких відходів, попрацює й стоїть — ні тобі їжі, ні тобі прибирання.

— Від коня добрива, — нагадав автор знов несміливо й тихо.

— Добрива. А хімізація плюс електрифікація? Чули?

Кожне село повинно мати свого революціонера, який би нагадував людям, що революція триває вічно й ніколи не кінчається. В Світлоярську цю почесну роль узяв добровільно на себе дядько Обеліск і хоч виконував її з деякими, сказати б, перебільшеннями, але чесно й послідовно. Він жив лозунгами, які вигадував сам, без будь-чиєї допомоги, і намагався примусити жити цими лозунгами також і всіх інших.

Не можна стверджувати, що свої заклики дядько Обеліск просто вигадував. Маючи зірке око, він помічав якісь настрої, тенденції, мерщій узагальнював їх, відповідно оформлював: «Знищимо корову в