Борис Акунін - Азазель

ДУХОВНА

Я, що нижче підписався Петро Олександрович Кокорін, перебуваючи при своєму розумі та цілковитій пам'яті, при вказаних нижче свідках оголошую мій заповіт стосовно належного мені майна.

Усе моє майно, що реалізується, повний перелік якого є в мого повіреного Семена Юхимовича Берензона, я заповідаю пані баронесі Маргареті Естер, підданій Британії, для використання всіх цих коштів цілковито на її розсуд для потреб освіти й виховання сиріт. Упевнений, що пані Естер розпорядиться цими коштами доладніше й чесніше, аніж наші генерали від добродійництва.

Цей мій заповіт є останнім і остаточним, він має законну силу і скасовує мій попередній заповіт.

Духівниками я призначаю адвоката Семена Юхимовича Берензона та студента Московського університету Миколу Степановича Ахтирцева.

Цю духовну складено у двох примірниках, один із яких лишається в мене, а другий передається на зберігання в адвокатську контору пана Берензона.

Москва, 12 травня 1876 року

Петро Кокорін.

Розділ другий,

У ЯКОМУ НЕМАЄ НІЧОГО, КРІМ РОЗМОВ

— Воля ваша, Ксаверію Феофілактовичу, а тільки дивно! — зопалу повторив Фандорін. — Тут якась таємниця, слово честі! — І вперто підкреслив: — Так, саме таємниця! Судіть самі. По-перше, застрелився якось безглуздо, «навмання», однією кулею з барабана, ніби й зовсім не збирався стрілятися. Що за фатальне невезіння! І тон передсмертної записки, погодьтеся, чудний якийсь — наче похапцем, мимохідь написана, а тим часом проблему там порушено якнайважливішу. Неабияку проблему! — голос Ераста Петровича аж задзвенів од почуття. — Але про проблему я ще потім скажу, а поки що про заповіт. Хіба не підозрілий він?

— Що ж саме видається вам у ньому, голубчику, підозрілим? — промурчав Грушин, знуджено гортаючи «Поліцейське зведення міських подій» за минулу добу. Це не позбавлене пізнавального інтересу читання зазвичай надходило у другій половині дня, тому що важливих справ у цім документі не містилося — здебільшого всякий дріб'язок, ні те ні се, та іноді траплялось і що-небудь цікаве. Було тут і повідомлення про вчорашнє самогубство в Олександрівськім саду, але, як і передбачав дуже досвідчений Ксаверій Феофілактович, без будь-яких подробиць і, звичайно ж, без тексту передсмертної записки.

— А ось що! Стрілявся Кокорін нібито не всерйоз, одначе заповіт, незважаючи на зухвалий тон, складений за всією формою — з нотаріусом, з підписами свідків, із зазначенням душоприказників, — загинав пальці Фандорін. — Та й те сказати, багатство ж бо величезне. Я довідався — дві фабрики, три заводи, будинки в різних містах, верфі в Лібаві, самих тільки процентних паперів у Державнім банку на півмільйона.

— На півмільйона? — ахнув Ксаверій Феофілактович, одірвавшись од папірців. — Пощастило англійці, пощастило.

— І поясніть мені, до речі, до чого тут леді Естер? Чому саме їй відписано, а не комусь іншому? Який між нею та Кокоріним зв'язок? Ось що з'ясувати б треба!

— Так він же написав, що нашим казнокрадам не вірить, а цю англійку вже який місяць у всіх газетах вихваляють. Ні, дорогенький, ви мені ліпше ось що скажіть. Як це виходить, що ваше покоління життю таку дрібну ціну дає? Тільки що-небудь — і бабах, та ще з бундючністю, з пафосом, із презирством до всього світу. З яких же заслуг презирство, з яких? — засердився Грушин, згадавши, як зухвало і зневажливо говорила з ним учора ввечері його люба донька, шістнадцятилітня Сашенька. Однак питання було скоріше риторичним, думка письмоводителя щодо цього мало цікавила поважного пристава, й тому він знову втупився у зведення.

Зате Ераст Петрович пожвавився ще більше:

— А це і є проблема, про яку я хотів сказати окремо. Погляньте на такого чоловіка, як Кокорін. Доля йому дає все — і багатство, і свободу, і освіченість, і красу (про красу Фандорін сказав так, уже заразом, хоча не мав ані найменшого уявлення про зовнішність покійника). А він грається зі смертю і зрештою вбиває себе. Ви хочете знати чому? Нам, молодим, у вашому світі гидко — Кокорін про це відверто написав, тільки не розгорнув. Ваші ідеали — кар'єра, гроші, почесті — для багатьох із нас нічого не варті. Не про те нам тепер мріється. Ви що ж гадаєте, спроста пишуть про епідемію самогубств? Кращі з освіченої молоді відходять, задихнувшись од нестачі духовного кисню, а ви, батьки суспільства, уроків для себе аж ніяк не здобуваєте!

Виходило, що ввесь обвинувальний пафос звернено до самого Ксаверія Феофілактовича, тому що інших «батьків суспільства» поблизу не спостерігалось, одначе Грушин анітрохи не образився й навіть із очевидним задоволенням похитав головою.

— Ось, до речі, — насмішкувато гмукнув він, дивлячись у зведення, — з приводу нестачі духовного кисню.

«У Чихачівському провулку по третьому участку Міщанської частини о десятій ранку виявлено мертве тіло шевця Івана Єремєєва Булдигіна 27 літ, який повісився. За свідченням двірника Петра Силіна, причина самогубства — відсутність коштів, аби похмелитися».

Так-от усі кращі й відійдуть. Тільки ми, старі дурні, залишимось.

— Ви жартуєте, — гірко сказав Ераст Петрович, — а в Петербурзі та Варшаві щодня студенти, курсистки, а то й гімназисти отруюються, стріляються, топляться. Смішно вам…

«Пошкодуєте, Ксаверію Феофілактовичу, та пізно буде», — мстиво подумав він, хоча до цієї миті думка про самогубство його ще ніколи не відвідувала — надто жвавого характеру був юнак. Настала тиша: Фандорін уявляв скромну могилку, за церковною оградою і без хреста, а Грушин то водив пальцем по рядках, то починав шелестіти аркушами.

— Одначе й насправді казна-що, — пробурчав він. — Чи всі вони з глузду з'їхали?