Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

Адептка кашлянула. — Значить, предмет, який якось пов’язаний із тим, про що я маю побачити сон. Якась річ. Або картина…

— Картина?

— Ага. Я непогано сню на картини.

— О, — усміхнулася Німуе. — Якщо вже картина допоможе, то клопотів не буде. Раз ти вже впоралася зі сніданням, то ходімо, найкраща сняча й друга серед онейроманток. Буде добре, якщо я без зволікання поясню тобі інші причини, з яких обрала за асистентку саме тебе.

Від кам’яних стін тягнуло холодом, від якого не рятували ані важкезні гобелени, ані потемнілі панелі. Кам’яна підлога холодила ноги крізь підошви туфельок.

— За тими дверима, — недбало вказала Німуе, — лабораторія. Як я казала, ти можеш користатися нею, коли забажаєш. Зрозуміло, я наполягаю на обережності. Помірність особливо важлива, коли змушуєш мітлу носити воду.

Кондвірамурс ґречно захихотіла, хоча жарт був бородатим. Усі менторки набридали підопічним дотепами про міфічні халепи міфічного учня чорнокнижника.

Сходи звивалися вгору, наче морський змій, і, здавалося, були нескінченними. І крутими. Раніше, ніж вони дісталися до місця, Кондвірамурс спітніла та разів сто збила дихання. По Німуе того зусилля не було помітно взагалі.

— Сюди, прошу. — Вона відчинила дубові двері. — Обережно, поріг.

Кондвірамурс увійшла й зітхнула.

Кімната була галереєю. Її стіни від стелі до підлоги було завішено картинами. Висіли там великі старі, потріскані та облущені олійні полотна, мініатюри, зжовклі малюнки та гравюри, збляклі акварелі та сепії. Також були там модерні гуаші й темпери живих кольорів, строгі у своїх лініях акватинти й аквафорти, літографії та контрастні мецотінти, що притягували погляд виразними плямами пітьми.

Німуе затрималася перед картиною, що висіла найближче до дверей. На ній було зображено групу, зібрану під величезним деревом. Магічка глянула на полотно, потім на Кондвірамурс, а її мовчазний погляд був надзвичайно красномовним.

— Любисток, — адептка, з місця вловивши, у чому справа, не змусила себе чекати, — співає балади під дубом Блеоберісом.

Німуе усміхнулася й кивнула. І зробила крок, затримавшись перед наступною картиною. Акварель. Символізм. Дві жіночі фігури на пагорбі. Над ними кружляють чайки, під ними, на схилах пагорба, хоровод тіней.

— Цірі й Трісс Мерігольд, пророче видіння в Каер Морені.

Усмішка, кивок, крок, наступна картина. Вершник на коні галопує повз ряди кривих вільх, що тягнуть до нього руки-суччя. Кондвірамурс відчула, як її прошивають дрижаки.

— Цірі… Гм… То, певно, її гонитва назустріч Ґеральту на фермі половинчика Гофмаєра.

Наступна картина, тьмяна олія. Баталістика.

— Ґеральт і Кагір боронять міст на Ярузі.

Потім пішло швидко.

— Йеннефер і Цірі, їхня перша зустріч у храмі Мелітеле. Любисток і дріада Ейтне в лісі Брокілон. Дружина Ґеральта в завірюсі на перевалі Мальхойр…

— Браво, досконало, — урвала Німуе. — Чудове знання легенди. І тепер знаєш другу причину, через яку тут опинилася ти, а не хтось інший.

* * *

Над ебеновим столиком, за який вони всілися, домінувало велике баталістичне полотно, на якому було зображено, здається, битву під Бренною, якийсь ключовий момент баталії, чи ж то чиюсь кітчувато героїчну смерть. Полотно, без сумніву, було твором Міколая Кертози, упізнаване за експресією, перфекційною точністю кожної деталі й типовими для художника люмінесцентними ефектами.

— Авжеж, я знаю легенду про відьмака й відьмачку, — відповіла Кондвірамурс. — Я знаю її, не побоюся цього слова, напам’ять. Іще підлітком я закохалася в цю історію, зачитувалася нею. І марила, аби бути Йеннефер. Утім, залишуся щирою: якщо навіть і було то кохання з першого погляду, якщо навіть було воно вибухово-палким… не було воно вічним.

Німуе здійняла брови.

— Я пізнавала ту історію, — продовжувала Кондвірамурс, — у популярних скороченнях й у версіях для молоді, у стислих і спрощених ad usum delphini[5]. Потім, зрозуміло, я взялася за так звані версії серйозні й повні. Розширені аж до меж необхідного, а інколи й за ті межі. Тоді ж завзятість поступилася холодній рефлексії, а дика пристрасть — чомусь подібному до подружніх обов’язків. Якщо розумієш, що я маю на увазі.

Німуе ледь помітним кивком підтвердила, що розуміє.

— Підсумовуючи, я віддаю перевагу тим казанням, що послідовніше дотримуються легендарної конвенції, не змішують перекази з реальністю, не намагаються схрещувати прості й однолінійні мораліте-казки з глибоко неморальною історичною правдою. Я віддаю перевагу легендам, до яких не дописують післямову енциклопедисти, археологи та історики. Тим, чия конвенція вільна від експериментів. Я віддаю перевагу тим з них, де принци видираються на Скляну гору, цілують принцес, які сплять, ті пробуджуються, й обоє потім живуть довго й щасливо. Саме так, а не інакше має закінчуватися легенда… Чийого пензля отой портрет Цірі? Отой en pied[6]?

— Немає жодного портрета Цірі. — Голос малої чародійки був беземоційно діловим. — Ані тут, ані десь-інде у світі. Не зберігся жоден портрет, жодна мініатюра, намальована тим, хто міг би Цірі бачити, знати чи хоча б пам’ятати. Портрет en pied представляє Паветту, матір Цірі, а намалював його ґном Руїз Дорріт, придворний художник володарів Цінтри. Відомо, що Дорріт писав портрет Цірі в десять років, також en pied, але полотно, що звалося «Інфанта з хортом», на жаль, зникло. Утім, повернімося до легенди й твого до неї ставлення. І того, чим, по твоєму, легенда має закінчуватися.

— Закінчуватися вона має добре, — пристрасно сказала Кондвірамурс. — Добро й праведність мають тріумфувати, зло має бути остаточно й повністю покараним, кохання має поєднати коханців до кінця їхнього життя. І ніхто з позитивних героїв, зараза, не може загинути! А легенда про Цірі? Як вона закінчується?

— А як власне?

Кондвірамурс на мить заніміла. Не очікувала на таке запитання, відчувала в ньому тест, перевірку, пастку. Мовчала, не бажаючи в ту пастку потрапити.

Як закінчується легенда про Ґеральта й Цірі? Адже кожен те знає.

Вона дивилася на темні відтінки акварелі, що зображувала безформну барку, що суне затягненою опарами поверхнею озера, барку, яку підганяє довгою тичкою жінка, змальована як чорна фігура.

Саме так і закінчується та легенда. Саме так.

Німуе читала в її думках.

— Не обов’язково, Кондвірамурс. Це зовсім не обов’язково.

* * *

— Легенду, — почала Німуе, — я почула з уст мандрівного казкаря. Я сільська дитина, четверта дочка сільського стельмаха. Ті хвилини, коли в нашому селі гостював казкар Посвист, перекоти-дід, були найкращими хвилинами мого дитинства. Можна було відпочити від важкої праці, очима душі побачити ті казкові дива, побачити той далекий світ… Світ чарівний і чудовий… Віддаленішій і чудовішій навіть за ярмарок у містечку, віддаленому на дев’ять миль.

Мала я тоді якихось шість чи сім років. Найстарша моя сестра мала чотирнадцять і вже була кривою від згорбленого сидіння над роботою. Бабська