Вахтанг Кебуладзе - Чарунки долі

не віднаходимо в рідній мові відповідник слову з чужої мови. Наш переклад опосередковано тут досвідом нашого слухання. Ми саме так чуємо голос собаки, а отже, відтворюємо те, як це чує англієць, звуками, дуже далекими від тих, які виражають його спосіб чути. Але чи не так відбувається будь-який переклад? Словники вводять нас в оману, породжуючи ілюзію того, що кожному іноземному слову можна знайти відповідник із рідної мови, не опосередковуючи переклад досвідом вживання цих слів. Інакше кажучи, двомовні словники створюють ілюзію семантики, чистої від прагматики. І лише найкращі, тобто найрозлогіші з них, упроваджують прагматичний вимір завдяки залученню ідіом і мовних зворотів, у яких уживаються слова. Проте горизонт сенсу кожного слова — це мова загалом і той життєсвіт, у якому ця мова функціонує, який висловлює, а отже, почасти й створює. Лише в контексті всієї тотальності мовного досвіду можна зрозуміти, що друге значення німецького прикметника «sauer» (кислий) українською варто перекладати прикметником «злий», а не «сумний». Отже, маємо ще один рівень метафорики, а саме внутрішню метафорику кожної окремої мови, метафорику, яку не завжди можна адекватно відтворити метафорикою іншої мови. Несумірність мов особливо дається взнаки в перекладі ідіом, сталих виразів, приказок і прислів’їв. Це, зрештою, вже й не переклад, а переказ. Маючи на увазі майже те ж саме, англієць скаже: «beggars can’t be choosers» («жебраки не обирають), німець: «in der Not frisst der Teufel Fliegen» («у скруті диявол жере мух»), а українець: «голодному й опеньки м’ясо». Ми бачимо, як при переході від мови до мови сенс і метафорика вислову дещо модифікуються. В українській ідеться про цілком реальну їжу для людей. Натомість у німецькій хоча й ідеться про їжу, але вона така, що насправді її не можна їсти, та й споживає її вже не людина, а диявол. В англійській узагалі йдеться не про їжу, а про неспроможність жебраків щось вибирати. Проте, попри розмаїття сенсових відтінків, в усіх чотирьох мовах зберігається майже однаковий загальний сенс вислову.

Міф, як і переклад, розпочинається з метафори. Щоденна мова стає мовою міфу, коли починає бути метафоричною. Прагматична комунікація у чистому вигляді має бути позбавлена метафор, адже метафора — це загроза неоднозначності. У прагматичному спілкуванні повсякдення кожне слово повинне мати конкретний сенс, як товар на ринку — конкретну ціну. У щоденній мові є слова, які, позначаючи щось дуже конкретне, втрачають для нас будь-яке значення, перетворюються на позбавлений сенсу зойк. Натомість найважливіші людські переживання можна виразити лише метафорами. Кохання — це метафора. Вона надає певним щоденним жестам, рухам, словам і вчинкам універсальний сенс, який не можна звести до цих конкретних жестів, рухів, слів і вчинків. Вимога однозначності зводить сенс кохання нанівець, перетворюючи його на товар, що має на ринку певну ціну. Отже, міфологізація дійсності потребує метафоричності мовлення, а метафора, у найширшому сенсі, споріднена з перекладом.

Міф, як і переклад, надає словам нового сенсу, перетворює імена пересічних людей на імена героїв і богів, а звичні топоніми — на назви сакральних місць. Міфічні персонажі — це не просто люди чи боги, це метафори, їхня метафоричність зумовлює їхню поза- або надісторичність. Тому їх так легко перекладати, тобто переносити до власної мови. І сьогодні кожен із нас може відчувати себе Одисеєм, Ясоном або Агамемноном. Ба більше, ми здатні створювати нові міфи, надаючи старим іменам нові сенси, вписуючи їх у нові контексти, в нові горизонти сенсу. Яскравим прикладом цього є Едипів комплекс Фройда. Міфічний цар із давньогрецької трагедії зазнає нового народження у позначенні причини психічних розладів в одній із найвпливовіших наукових концепцій XX сторіччя.

Утім, наскільки міф близький до перекладу тим, що базується на метафорі, настільки переклад здатний міфологізувати дійсність. Це дається взнаки насамперед у перекладі чи транслітерації географічних назв.

Сучасне людство живе у містах, або точніше, воно живе містами. Сучасні міста людей — це точки перехрещення мережі нашої культурної топографії. Вона охоплює весь світ, тому міста набувають метафоричного, а через це й загального значення. Назви міст конституюють культурно-історичний простір існування людства. Столиці держав деколи перебирають на себе значення самих держав. Адже кажучи «Вашингтон», «Київ», «Пекін», ми часто-густо маємо на увазі Сполучені Штати, Україну, Китай. Проте не лише офіційні столиці відіграють роль таких культурно-історичних топосів. Адже, наприклад, кажучи «Канни», ми зазвичай маємо на увазі славнозвісний кінофестиваль. Назва «Давос» позначає не так маленьке швейцарське містечко, як всесвітній економічний форум. Оксфорд — це вже не просто місто, а радше символ університетського життя.

Міста зникають і виникають, збільшуються, залучаючи в себе і розчиняючи в собі інші міста й містечка, і зменшуються, перетворюючись із потужних культурних, політичних та економічних центрів на провінційні притулки невдах або втомлених від сучасної культури людей. Ми живемо не так у фізичному, як у культурно-історичному просторі, в якому немає усталених позицій, де все мінливо.

Проте історію тут слід розуміти вже не як послідовність фактичних подій, а як переплетення наративів, що найчастіше суперечать один одному. Сама історія структурується вже не діахронно, а синхронно. Її структурує не лише час, а й простір, але простір не фізичний, а культурний, який має вивчати не фізична географія, а культурна топографія. Яскравим прикладом літературного втілення такого бачення історії є твір Мілорада Павича «Хозарський словник», у якому історію хозар представлено в трьох паралельних наративах: християнському, юдейському та мусульманському.

Тож історія постає як певна «історія», як оповідь (history as a story), яку завжди оповідають певною мовою. Спільна історія людства, якщо вона взагалі є, сплетена з різних історій, що їх розповідають різними мовами в різних місцях різні оповідачі. Єдина, спільна історія, отже, або взагалі неможлива, або потребує якоїсь універсальної мови загального наративу. Інколи в історії людства виникали інтелектуальні спроби створити таку метамову. Таку роль в Європі певний час відігравала латина. Утім, як відомо, насправді вона саме у ролі такої метамови виявилася мовою невеличкого осередку інтелектуалів, і поступово її місце навіть в академічному дискурсі посіли нові живі мови, носіями яких були не лише науковці, але й усі учасники й оповідачі історії та історій. За такого культурного й мовного розмаїття саме переклад відіграє роль каталізатора процесу утворення з різних історій єдиної спільної історії. Різні мови і різні наративи конкурують між собою в утворенні такої єдиної загальної історії. Цей процес сповнено вже згадуваних міфологізацій, а подеколи й відвертих або витончено прихованих містифікацій. Приклад такої містифікації наводить Ларі Вулф у творі «Винайдення Східної Європи», покликаючись на одну з карт цього регіону, яка