Олександр Олесь - По дорозі в Казку

хто вперше йшов по ній, щоб не згубить її, ішов і сіяв мак червоний. І я дві квітки сам знайшов.

— Знайшов? Ану квітки нам покажи.

— Про мак ми чули. Ти б нам квітки приніс та показав, щоб ми могли пойняти віри.

— Про мак, звичайно, всі ми чули.

— То та тропа хіба лежить в долині? Вона по горах в'ється!

— То, може, ця тропа й на гори вийде.

— А може, й так.

— Ти мак нам покажи!

— Еге, ти мак нам покажи!

Він. Ось мак! Ось мак! Я заховав його на грудях. (Виймає дві квітки маку).

— Дивіться, мак! Їй-богу, мак...

— Справді мак?

Всі оточують Його.

-Або я сплю, або квітки я бачу.

— А дайте гляну я!

— Постій! Не всім же зразу.

— Який великий!

— Який червоний!

— Як кров.

— Як кров.

— Як кров.

— Та це не мак — це кров його.

-І пахне кров'ю.

Тиша.

— А ось на боці теж. Ось гляньте на сорочку!

— Це знову кров.

— Ану! (Бере рукою і знімає). Знімається! Пелюстки маку! Третя квітка!

— Це та тропа!

— Постійте! Що ви?!

— Це та тропа! ...

— А гляньте, квіти свіжі.

— Мені здається, що вони зів'ялі.

— Свіжі, свіжі!

— Живі, живі!

— Ми підем з ночі!

— Ми вийдем з лісу.

— Ми вгледим ранок.

— Ми вгледим сонце.

— Ми вгледим день.

— Ми вийдем з лісу.

— Та що це ви?! Куди іти?! Хіба забули ви, як важко йти, як страшно?

В і н. Я поведу вас, я йтиму перший. Ви. візьмете кілки, а я розкрию груди і вільними руками терни колючі буду розгортать. Там день, блискучий день, я бачу, і ви, ви всі мене не зможете спинити.

— Я вже старий і вже гаразд не бачу, — він справді дужий, молодий?

— Погляньте, як у його очі блискають, неначе у вовка...

— Якою міццю дихають слова!

— Він не злякається.

В і н. Розбийте груди і серце викиньте моє голодним псам, коли я світло дня не вгледжу. Коли злякались ви, я сам піду з надією за руку!

— А це ж, здається, той, що раз колись злякався борсука?..

— Мовчи, ти знаєш там багато!

— Хіба не бачив ти, коли він сам пішов у нетрі? А перед сим хіба не чув ведмежого ти реву?

В і н. Хай грім мене ударе, я впаду без крику, хай ляжуть леви на тропі, я перейду по їхніх спинах. Я не боюсь нічого.

— Який він сміливий!

— Який відважний!

— А може, це не він, а може, це другий?!

Д і в ч и н а. (підходить до Нього). Це ти? Твій вид і голос. А дай я гляну в очі... Ти не плачеш?

— Хто? Він заплаче? Тобі приснилось, може?

Д і в ч и н а. Ні, ні! Я бачила сама, як він вночі сьогодні плакав.

— Запорошив він, може, око.

— Упала, може, з гілки вранішня роса.

— Роса, роса, звичайно, впала.

Д і в ч и н а. То так мені здалося?! Ти... не плакав?!

Він. О, коли б міг я плакати і ублагати вас слізьми покинуть ліс великий! О, коли б міг я іскрами вогняних слів своїх цей ліс проклятий запалити і вам одкрити небо!

Д і в ч и н а. Адже ж ти той, що любиш так мене?

В і