Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

Звернімо увагу також на таку фразу галицького літописця: «І прийшов він (Батий. — В.Б.) до Володимира, і взяв його списом, і вибив його без пощади, так само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема числа». [18, с. 398].

Маємо справу із відвертою московською фальшивкою. Літописець князя Данила так писати про свою Батьківщину не міг. Він зобов’язаний був знати назву кожного княжого міста. Навіть ми, жителі України XXI століття, знаємо кожне місто від Києва до Галича тих часів. А головне, що той же галицький літописець, описуючи повернення Данила Романовича «З Угрів», вказуючи міста, які відвідував князь, нагадував нам, чи були вони зруйновані військом Батия, чи ні. Так от: спалених і зруйнованих «городів» було значно менше(!!!), ніж уцілілих. Що є ще одним доказом московської фальшивки про зруйновані українські міста, «що їм нема числа».

За моїми підрахунками у Літописі Руському, військо хана Батия від Києва до кордону (західного) Великого Галицько-Волинського князівства зруйнувало 7 міст, у той час як незруйнованих у літописі вказано двадцять п’ять.

Ось вона страшна таємниця російської історіографії: хан Батий у 1240–1241 роках не завойовував землі Русі (Галицько-Волинського князівства), до якого входив Київ.

Подамо назву кожного зруйнованого та незруйнованого міста Русі (України) за Літописом Руським, згаданого із 1240 до 1250 року.

Зруйновані ханом Батиєм міста Русі:

1. Київ, 2. Колодяжин, З. Каменець, 4. Ізяслав, 5. Галич, 6. Володимир, 7. Берестя.

Незруйновані ханом Батиєм міста Русі:

1. Крем’янець, 2. Данилів, 3. Синеводсько, 4. Дорогичин, 5. Холм, 6. Володава, 7. Бакота, 8. Перемишль, 9. Коломия, 10. Вотнин, 11. Луцьк, 12. Деревич, 13. Губин, 14. Кобуд, 15. Кудин, 16. Городець, 17. Божський, 18. Дядьків, 19. Печера Домажирова, 20. Щекотов, 21. Каліус, 22. Андріїв, 23. Пересопниця, 24. Пінськ, 25. Мельниця.

Зазначимо також:

Перше. Якщо хан Батий зустрічав на теренах Русі (України) добре укріплене місто, він, аби не витрачати зайвих зусиль, обходив і полишав його. У Літописі Руському згадується два таких міста: Крем’янець і Данилів. Що є стовідсотковою ознакою звичайного воєнного походу, а не завоювання.

Друге. Під час проходу через Русь (Україну) хан Батий у жодному із захоплених міст не залишив найменшого окупаційного гарнізону, навіть у столицях земель (князівств): Києві, Володимирі, Галичі. Що є теж стовідсотковою ознакою воєнного походу.

Ось такі факти відкриваються перед дослідниками, коли вони перестають кричати московського «одобрямса».

Тому, цілком зрозуміло, що знаючи головне стратегічне завдання воєнного походу хана Батия, Данило Галицький і Василько Волинський не хотіли застосовувати фронтальне протистояння, не маючи достатніх сил перемогти ворога. Тактика ж опору містами давала змогу основній сільській масі українського населення покинути зону фронтального руху татарського війська та відійти на північ, південь, захід. Погром хана Батия майже не зачепив Поділля, Полісся та більшої частини Галичини.

Що цікаво, в добільшовицькі часи думки про звичайний воєнний похід татар через терени Русі на захід дотримувалося багато українських істориків. Так історик Київського університету Микола Молчановський писав у 1885 році:

«Думка про спустошення Поділля під час першого походу Батия на Захід основана на простому непорозумінні і малому знайомстві з місцевими назвами на Волині… Татари могли у своєму першому стрімкому наступі пройти, хоча з перешкодами, Київську, Волинську, Галицьку землі, могли нашвидкуруч пограбувати землі, зруйнувати укріплення багатьох міст, але вони все ж таки відчували, що становище їхнє нетривке, що їм неможливо раптово закріпитись у захопленому тимчасовому краї…» [21, с. 144–146].

М. Молчановський, як і Літопис Руський, досить чітко зафіксував «стрімкий наступ» війська хана Батия через Київську, Волинську та Галицькі землі, і, як бачимо, мова йде не про завоювання тих земель, а саме про «стрімкий» перехід через них.

Надзвичайно цікаві факти, з яких російські, як і українські, історики ніколи не робили висновків. Вони на них не звертали уваги. Шкода!

Знаючи тодішні закони держави Чингісидів, так звану Ясу Чингісхана, Данило Галицький та Василько Волинський ще з першого дня руху війська хана Батия на Київ обрали найбільш оптимальну лінію особистої поведінки. Яса Чингісхана (збірник законів) вимагала смерті кожної людини, яка піднімала зброю на татар, чинила воєнний опір чи просто тікала від них. Тому в Літописі Руському йде мова про відсутність у державі під час руху татар по Русі Данила й Василька.

Хочу звернути увагу читачів на надзвичайно цікавий і незаперечний факт історичних подій 1235–1238 років, який багато про що свідчить. У 1235 році на гроші угорського тоді ще принца Бели IV до «старої Батьківщини» — Башкирії направили групу (4 осіб) католицьких священиків на чолі з Юліаном.

Перший раз священики-ченці йшли до Башкирії з Пешта через Болгарію, Константинополь, Тамань та прикаспійські степи, а вже назад рухалися через міста: Булгар — Суздаль — Рязань — Чернігів — Київ — Галич — Пешт — Рим.

Що, безумовно, свідчить про факти, на які ми не звертаємо уваги.

Ось кілька з них:

1. Монах Юліан у своїй розповіді про ті землі згадав усі народи, які жили між Башкирами та Київськими Русами. Там жили: Болгари, Мордва, Меря, Ведін (Весь) тощо. За свідченням Юліана, Башкири та Болгари у 1235 році мали свої державні об’єднання та своїх правителів. Мордовани, Меряни і Весь теж мали своїх двох князів (правителів). Але на тих землях у 1235–1238 роках не було жодного великороса.

2. Ще цікавіша розповідь монаха Юліана про захоплення земель (володінь) отих «мордованських» князів у 1237–1238 роках. Виявляється, ніякого спротиву ті князі та їх підлеглі «мордовани, мерови та ведін» не чинили. Один князь із своїм оточенням втік до лісу, а другий зі своїми наближеними — здався на милість хана Батия. Все! Ніякої боротьби, ніякого спротиву в 1237 році.

З. І найцікавіше! Навідавшись двічі до своєї прабатьківщини «Баскардії» та побувавши тричі у Києві та Галичі у 1236–1238 роках, монах Юліан жодним словом не згадав про похід «мордованського» князя у ті роки до Києва.

А після 1238 року, за свідченням того ж таки монаха Юліана, у Рязані, Суздалі та інших «мордованських» містах уже сиділи татари хана Батия.

Чи не тому Російська імперія досі не переклала та не опублікувала знамениту працю угорського професора Ласло Бендефі, 1936 року видання, де наводиться повне дослідження походів монаха Юліана?

Думаю, жоден історик не звинуватить угорського монаха Юліана у неправдивій подачі матеріалу та тлумаченні подій.

Може виникнути запитання: навіщо автор навів цього давнього свідка подій української історії? Відповідь очевидна.

Мені хотілося, щоби у читачів не виникало щонайменшого сумніву у потрактуванні автором поведінки та вчинків руських князів Данила і Василька напередодні Батиєвої навали. Певно, зустрічаючись не один раз особисто з монахом Юліаном у 1236–1238 роках, князі Данило та Василько зрозуміли, як треба себе вести із ханом Батиєм і його оточенням.

Правильно обравши стратегічну лінію опору татарам та особистої поведінки,