Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

«А потім прийшов Ярослав [Всеволодович] Суздальський і забрав Київ од Володимира [Рюриковича]. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля» [18, с. 392].

Ото, суздальський князь просто «прогулявся» зимовими непрохідними лісами: 1000 кілометрів із Суздаля до Києва, а потім назад. Я не думаю, що він був звичайним дурнем, як це подає літопис.

Але мене ще більше шокувало, коли літописець Данила Галицького на наступних сторінках художньо розповідає про «Побоїще Батиєве». То є щось неймовірне!

Людина, яка нічого не могла розповісти про похід свого князя 1237 року, знала абсолютно все про «Побоїще Батиєве», яке відбулося того-таки року за 1000–1500 кілометрів у глухих лісах Мещери і Тмутаракані.

Отут і стало зрозуміло, що маємо справу з черговою російською державною фальшивкою! І не слід хизуватися, перепитуючи: — Назовіть мені людину, яка може таке зробити у наші часи?! Читайте «Країну Моксель, або Московія», третій том. Там описаний перебіг фальшування. Ось скорочений процес «великого переписування» Москвою своєї історії:

1. Винищення чи вивезення до Москви усіх пам’яток національних меншин упродовж 1701–1796 років. Особливо це стосувалося українських писемних джерел.

2. Фальшування Петром І у 1713–1716 роках «Повісті временних літ» за допомогою так званого Кенігсберзького літопису. У цьому шахрайстві, точно відомо, брав участь В.М. Татищев.

З. Створення Катериною II своїм указом від 4 грудня 1783 року комісії «под начальством и наблюдением графа А.П. Шувалова несколько, именно до 10 человек, которые совокупными трудами составили бы полезные записки о древней истории, преимущественно же касающиеся России, делая краткие выписки из древних русских летописей и иноземных писателей по известному довольно своеобразному плану…» [167, с. 564].

Що цікаво: саме після створення цієї «Комиссии…» в Російській імперії почали «знаходити» один за одним так звані «загальноросійські літописні зводи». Указ Катерини II досить чітко зафіксував, як вони були створені: «делая краткие выписки из древних русских летописей… по известному довольно своеобразному плану».

А скільки у тих «выписках» додаткових «вставок» самої Катерини II та членів її «Комиссии» — один Бог знає.

Між іншим, діяльність «Комиссии» була цілковито засекречена. А ще говоримо про достовірні російські джерела!??

Однак ми дещо відхилилися від теми. Вибачайте!..

Та ж таки «Галицька частина» Літопису Руського перед самим «Побоїщем Батиєвим» Рязанської та Ростовсько-Суздальської землі, яке так деталізовано та красиво розписано, досить об’ємно подала матеріал про захоплення Галича Данилом Романовичем. Послухаємо невелику частину із цього джерела:

«І Данило увійшов у город свій, і прийшов до [церкви] пречистої святої Богородиці, і взяв стіл отця свого, і на знак побіди поставив на Німецьких воротах хоругов свою…» [18, с. 393].

А далі галицький літописець надзвичайно мальовниче описує завоювання татарами хана Батия «землі Рязанської та землі Суздальської».

Якщо порівняти писемний об’єм Галицького літопису, приділений літописцем завоюванню Рязанської і Суздальської земель із писемним об’ємом завоювань Київської, Волинської і Галицької земель, то побачимо, що перша частина опису значно переважає другу. Що зайвий раз свідчить про московські «доважки брехні», закинуті до тексту.

3. Стратегія чину Данила Галицького

Стратегія поведінки Данила Галицького щодо своїх сусідів на заході та сході, за свідченням достовірних джерел, упродовж років постійно змінювалася і залежала від поведінки тих же сусідів та інтересів самої Галицько-Волинської держави. Тому дуже обережно слід ставитися передовсім до упереджених, як західних, так і східних, джерел. Усі їхні творці були зацікавлені у викривленні фактів та приниженні українських князів і Великого Галицько-Волинського князівства. Пам’ятаймо цю незаперечну істину завжди.

а) Князь Данило під час навали Батия.

На моє переконання, той факт, що Данила Романовича у листопаді — грудні 1240 року не було на теренах держави, передусім свідчить: Великий князь знав, що Батий перетинав руські землі звичайним воєнним походом на угрів і під час тої кампанії не збирався захоплювати його державу. Тільки цей факт, не принижуючи честі Галицько-Волинського престолу, може пояснити поведінку князів Данила і Василька.

Слід пам’ятати, що князь Василько під час навали війська хана Батия теж не піднімав свого меча проти татар. А розмова про те, що Данило Галицький поїхав до угорського короля Бели IV, ще не знаючи про наближення татарських військ до Києва, є несерйозною. Сподіваюся, ми пам’ятаємо, що Київ у 1240 році належав до Великого Галицько-Волинського князівства і під час штурму його захищав тисяцький князя Данила — Дмитро.

Не буду подавати відомі цитати з літопису. Тому поведінка, обрана князями Данилом Галицьким і Васильком Волинським під час проходу війська хана Батия через Русь (Україну), була найбільш доцільною. Не маючи змоги протистояти стотисячній армаді татар, вони чинили воєнний опір тільки в місцях, придатних до оборони. Згадаймо оборону Києва та знамениту Тухлю Івана Франка за його «Захаром Беркутом». Між іншим, наш великий письменник у згаданій історичній повісті досить чітко зазначив, що татари просили дозволу на прохід через Тухлю на карпатські перевали.

Це вже Москва, принижуючи Україну, привчила нас до думки про однаковий статус Русі (України) та Московії перед Золотою Ордою.

В українській історичній літературі не існує аналізу воєнного походу хана Батия через північні терени України до Центральної Європи. Маємо тільки «московские былины» про ті «страшні татаро-монгольські» часи. Цього питання за царських та більшовицьких часів Російської імперії українцям не дозволяли належно розглядати. Скажімо більше — забороняли! Бо навіть часткове висвітлення його завдавало руйнівного удару по московській офіційній історіографії.

Отож, наводимо скорочений запис напрямку руху війська хана Батия за Літописом Руським. Ординці просувалися фронтом (смугою) завширшки 100–150 кілометрів. Слухаємо літопис:

«А коли Батий узяв город Київ (6 грудня 1240 року. — В.Б.) і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира (Волинська область. — В.Б.).

І прийшов він до города Колодяжна (південь сучасної Житомирської області. — В.Б.), і поставив дванадцять пороків… І прийшов він до Каменця [та] Ізяславля [і] взяв їх (Згадка про Кам’янець — московська вставка до Літопису Руського тому, що за тими ж московськими джерелами місто Кам’янець засноване тільки у XIV столітті. Ізяслав — північ сучасної Хмельницької області — В.Б.). А коли побачив, що Крем’янець і город Данилів неможливо взяти, то відійшов од них. І прийшов він до Володимира, і взяв його списом…» [18, с. 397–398].

З історичних документів відомо, що після Володимира військо хана Батия розділилося на дві частини. Менша його частина через Берестя пішла на Польщу (сучасну) та Німеччину, а більша частина, на чолі з ханом Батиєм, через Карпатські перевали рушила до Угорщини.

Літопис так і зазначив:

«Отож Батий послухав ради Дмитрової (київський тисяцький князя Данила Галицького. — В.Б.), пішов в