Артем Чапай - Понаїхали

старший малий Бiлейчук вiчно по базарах, але вiн там бiльше з грузинами свариться, нiж працює.

А все одно неприємно, думала Оля. Дружбу зiпсували, а звiльнили обох, i дружбу не повернеш. А колись же Бiлейчучка була однiєю з найкращих подруг. Жартували на змiнах, як її Любу за мого Сергiя видамо. Оля згадала це й засмiялась у кулак, а потiм згадала про сьогоднiшнє й зiтхнула. I що тепер робити?

Оля Ткачук i Бiлейчучка пiсля зборiв уникали дивитись одна на одну. На тих, хто лишався, дивилися зверхньо.

А Вiрка Кочубей, гадюка, навiть на збори не прийшла.

I що тепер робити?

У парку Пушкiна по дорозi додому Оля сiла на лавку в бiчнiй алеї i трохи поплакала. А потiм вийшла на центральну дорiжку, попросила у пiдлiткiв сигарету i повернулася на свою лавку. Курила Оля дуже рiдко. А зараз сидiла на холоднiй лавцi серед минулорiчного листя. Листя за зиму стало мокро-коричневим, майже чорним. Оля викурила сигарету, i у неї запаморочилось у головi. Це було приємно. Вона вiдкинула фiльтр у мокре листя. А потiм сидiла й думала, i врештi повернулась до давнiх думок.

Сергiй-то поступить, грошей пiдзбирали. Трохи батьки пiдкинуть. Вкотре. А далi як йому допомагати? А Володi звiдки брати? Ну, Володя i сам поступить, i точно у столицю, але хотiлося б хоч трохи допомагати, щоб голодний не сидiв. Таке. До цього ще є час. А поки що Сергiй.

Може, коли двоюрiднi з Захiдної пропонували, треба було їхати в Iспанiю разом з усiма? Он Лариса у себе пiд Вижницею будинок будує, хоч i чоловiка нема. I дiти всi поступили, вчаться. Перебули ж якось пiд наглядом бабусь. Правда, мої батьки... зате у мене Юра, надiйний тил. А я б, якби тодi поїхала, заробила б i Сергiю, i Володi вивчитись. Зараз би вже повернулась.

А тепер що? Поки оформиш вiзу, поки знайдеш щось, Сергiю вже час і вступати. Неясно, правда, куди вiн вибере, чи в Харкiв, чи в Київ, але тепер усе потрiбно буде в останнiй момент. Навiщо я тягнула, на що сподiвалась? Не хотiла вiд малих їхати, а зараз вiд великих не легше.

Троє пiдлiткiв на центральнiй дорiжцi сидiли верхи на спинцi лавочки, поставивши ноги в кедах на сидiння. Один розповiдав щось веселе, вимахуючи руками, двоє iнших нахилилися вперед, щоб його добре бачити. Олi хотiлося пiдiйти й попросити у них iще одну сигарету, але вона посоромилась. Встала i пiшла додому.

— Юр, — сказала вона.

— Чорт, — зiтхнув вiн.

— Ну давай вiдправимо дiтей в гостi до баби. Поговорити все-таки треба.

— Сергiя нема, — махнув рукою Юра. — Володя в навушниках.

— Яку цього разу? — крiзь сльози усмiхнулась Оля.

— Iспанську.

— Наш полiглот.

— Аби його вистачало довше, нiж на мiсяць.

— Ну, таке.

Оля глянула на зачиненi дверi в кiмнату, яка досi називалась дитячою.

— Не чiпай його.

Вони пiшли на кухню й не зачиняли дверi, щоб Володя не вiдчув негаразду, якщо раптом вийде з дитячої питати батька, чому взимку не буває грому або як це мусульмани з найрозвиненiшої та свого часу найлiберальнiшої цивiлiзацiї свiту опустились у власне релiгiйне середньовiччя.

Тому Володя, стоячи близько до дверей у їхнiй з Сергiєм кiмнатi, чув загальний сенс розмови на кухнi. Особливо коли батько пiдвищив голос:

— Я тебе саму за кордон не пущу! Нiколи!

Юра ляснув по столу долонею, бо вiн не якийсь там мужлан i кулаками не грюкає. Навiть пiсля кiлькох стопок коньяку з чаєм.

— А що тепер робити? — Оля теж пiдвищила голос. — Я на базар, як мама, не пiду. Що завгодно, тiльки не це.

— Жiнка має вдома з дiтьми бути, — але голос Юри вже здувся.

— А що робити? Як ми Сергiя потягнемо?

— Хай на вiйськовий iде. Форма, їжа, гуртожиток. Я йому казав. Он у КВIУСi досi на радiоiнженерiв учать.

— А вiн на вiйськовий хоче? — зiтхнула Оля.

— Ну пiшов же до воєнiзованих плазунiв.

Плазунами Юра називав пластунiв i вважав це прiзвисько дуже оригiнальним i дотепним. У Бiлому Саду через кiлькох ентузiастiв був аномально сильний для регiону пластовий рух. Коли Сергiй тiльки пiшов у Пласт, Оля пiдтисла губи, що якась ця органiзацiя надто, еее, патрiотична. Юра у вiдповiдь легковажно махнув рукою: ну, патрiотизм iще нiкому не зашкодив.

— Нiчого йому не станеться й на вiйськовому, — сказав Юра.

Оля вiдчула, що Юра переконує самого себе.

— Одне дiло в Пластi форму носити, а iнше в казармi п'ять рокiв.

— Хлопцю не зашкодить. Тим бiльше такому розп...

— Юра! Не можна так про сина.

— Правда ж.

— Згадай, що ти сам про армiю розповiдаєш.

— Так то радянська...

Але Юра вже здався. Набурмосився i мовчав. Оля м'яко наполягала:

— Треба їхати. Поступити Сергiй поступить. Мої допоможуть. А взагалi на що нам жити? — вже нiжно запитала Оля. — Тобi сам бачиш як платять.

— Блiн, ну то може я поїду? — вибухнув Юра.

— Юр, я ж не дорiкаю. Хiба я дорiкаю? Хiба я коли дорiкала? Але Юр, ну що робити? Треба їхати, мабуть. Давай я буквально на рiк. Може... Та блiн! Може хоч батькам нарештi борг вiддам. Знаєш, як це, коли тобi сорок, а ти живеш за рахунок батькiв?

Оля схлипнула й озирнулася на дверi дитячої. Юра потягнувся й обiйняв її за плечi. Оля сердито вiдсторонилась. I тодi Юра стукнув долонею по кришцi стола й випалив:

— Тодi краще я поїду.

— Ти? — Оля пiдняла обличчя.

Юра побачив сумнiв в очах дружини й пiдняв пiдборiддя:

— А що?

— Давай пару мiсяцiв почекаємо, — Оля раптом стала спокiйною i вже витирала сльози. — Може, щось розрулиться.

— Почекати-то можна. Може, щось розрулиться. Але як нi, їхати маю я.

Оля промовчала.

— А що? — повторив Юра. — Все одно не платять нiхрiна. Я чоловiк, я й маю заробляти.

Юра вже переконував себе, не тiльки її, бо слово не горобець. А вiн чоловiк, i раз сказав, мусить тримати слово.

— Але ще почекаємо, — повторила Оля. — Може, щось тут розрулиться. Може, не доведеться їхати. Пару мiсяцiв нiчого не вирiшують.

Частина друга

1

Юра йшов по Французькому кварталу Нового Орлеану i роззирався. Вiн не усвiдомлював, що роззявляє рота. Юра попри