Майк Гервасійович Йогансен - Подорож людини під кепом (Єврейські колонії)

і дамським лаковим черевичком. Коли зібралася коло дверей уся його сім'я, вони затулили собою і вивіску, і землянку; численну бідолаха мав родину.

Але й старі (двадцять п'ятого року) переселенці як коли живуть у землянках. От землянка такого хазяїна. У нього добрий город, землянка довга й тепла, всередині чисто, його дочка боса, але в блакитній сукенці варить щось на печі, і сам він виглядає уже як добрий, солідний хазяїн. Цього літа він усе ж таки переселиться в дім.

У цім селищі є вже чимало добрих хазяїв. Один із господарчих міркувань навіть оженився з українкою, – розповідають робітники, що становлять нову хату. Вона ж, ця українка, каже, що живеться їй – як у бога за пазухою: чоловік тихий, не б'є, не п'є і в гречку не скакає.

Іншої найманої праці, окрім будівельної, на селищах немає. Добре чи погано, а все роблять самі.

Я бачив, як роблять на землі недавні переселенці. Дівчата в міській одежі, в панчохах і пантофлях, по кістку закопуючися в курну потрухлу землю, сапають город. Туфлі порвалися. Крізь панчохи світить тіло. Але вони ще не навчилися роззуватися. Вони стоять на вгороді серед картоплиння такі самі, які ходили по вулицях західноукраїнського містечка, тільки трішки неоковирніші й куди більше обсмалені сонцем.

На переселенцеві зефірова сорочка. Комірця немає, але блищить бронзовий ґудзик. Він підперезаний жовтим поясом із тою чудною решітчатою застібкою, з якою тепер, наперекір усякій логіці, робляться всі фасонні пояси. Він держить за оброть коня. Довгі носи його модних черевиків закопалися в куряву. Трудно уявити собі більш неймовірну, більш театральну фігуру, ніж такий переселенець.

Кажуть, що якийсь ормен*, прийшовши в зоологічний сад, дуже довго дивився там на жирафу, на її довгу шию на її строкату шкіру, на її тонкі ноги. Він дуже довго дивився на жирафу і, кінець кінцем, недовірливо захитав головою.

– Цього не може бути, – сказав він рішучо. – Цього не може бути! – повторив він і сердито вийшов з саду.

Цей самий ормен, про мене, є глибоко символічна фігура. «Цього не може бути», – доповідав він Луї XVI перед самою Великою французькою революцією. «Цього не може бути», – сказав він одного вечора в Версалі і, взявши рушницю, пішов воювати Комуну. «Цього не може бути, – просторікував він у Комітеті спасіння Батьківщини і революції, – щоб можна було поставити соціальну піраміду догори ногами на вістря!»

– Цього не може бути, – пояснює він, сидячи в вагоні дачного поїзда, дамам, що торгують на базарі редькою і молоком, – щоб євреї могли орати землю. Вони здаватимуть землю в оренду, а самі торгуватимуть. Єврей не може не торгувати.

Я хвалив би цього ормена, якби він просто не вірив у чудеса чи просто не йняв би віри своїм очам. На цьому недовір'ї, відома річ, побудовано всю атомістичну систему, а також перевірку того, з ким гуляє ваша жінка, коли вона каже, що йде до подруги.

Та вся біда в тому, що він вірить у диво, хоча б це було те диво, що в сучки дівер. Вся біда його в тому, що він охоче вірить у те, що вже було (або чого не було). Він тільки не хоче вірити в те, що буде. Улюблена його граматична категорія – це плюсквамперфект*.

Не знаю, чи є в єврейській мові плюсквамперфект, але в школі вісімнадцятого селища панував, коли ми приїхали в теє селище, цілковитий футурум*. Школу цю – вона міститься в одній кімнаті – наймають батьки в одного з поселенців, і за це вони платять йому сім карбованців на місяць. У школі чотири групи. Наросвіта посилала вчителя на дві групи, але багато було охочих учитися, і вчитель організував ще дві групи. Наросвіта також дала вчителеві по два підручники з кожної науки. І з цим дуалізмом учитель теж не погодився і якось схитрував роздобути по чотири підручники для кожної науки. Платять учителеві два рази протягом кожного півріччя.

Проти такого дуалізму учитель боротися вже не вправився. Одержує він із розрахунку сорока чотирьох карбованців на місяць, а з них тридцять два карбованці посилає своїй сім'ї. Таким чином він проживає в місяць рівно стільки ж карбованців, скільки було апостолів чи скільки не було апостолів.

За цю апостольську пайку він навчає дітей усіх належних наук та, окрім того, єврейської й української мови. Він дуже добре говорить і по-українськи. Про українську мову на єврейських хуторах ще буде пізніше: тепер скажу тільки, що між собою балакають євреї по-українськи, надто діти, а старші частіше по-єврейськи.

У цій школі (а вже смеркло) відбувся, як годиться, знову мітинг. Поселенців (усе старожитні осадчі року з двадцять п'ятого) набилося в хату десятків із двоє. Були й діти, але мовчали й нишком сиділи по кутках.

Розмова була вже не про медпункт, чи допомогу породіллям, чи про дахи та городи, а на зовсім інші теми точилася розмова. Розмова була про «шкоду».

«Що робити з тими, хто випускає худобу на посіви?»

Складали списки, і тих, що випускали худобу, посаджено на п'ять діб під замок. Тих, що на цім піймалися вперше, посаджено на дві доби.

Виступало двоє дядьків-євреїв. Один – уповноважений присілка, що складав списки на шкідників. Другий – із тих, що «спіймалися вперше». Ішла мова про кару, про загрози, про те, що корова сама одв'язалася, про те, чи має корова достатнє поняття в справах сільського господарства, і чи має достатнє в цих справах поняття сам власник корови. Оратори сперечалися, а Енко, користуючися замішанням, запитував і записував.

Говорили промовці російською мовою, щоб могла їх зрозуміти делегація, а надто голова КНС, мисливець і рибалка, бо з делегатів тільки один Тиков не все розумів по-українськи.

Нема чого й говорити, що ця російська мова була того ґатунку, що взивається в підручниках «лохвицько-одеським есперанто». З російських слів я занотував: «вопрос» (у нас вважають, що по-руськи всяка справа – «вопрос»), «на сегодняшній день» («на сегодняшній день озимі цієї зими пропали»), «создавшее положеніе», «плюс к етому», «почему я дольжен страдать», «спрашівається» і ще два-три вирази, що на їх підставі голова КНС, мисливець і рибалка, гадає, що і євреї, і хохли у Нікопольськім районі говорять російською мовою.

Ще швидко говорили осадчі й ще трішки перебаранчали один одному. Та на декому вже були свити й шапки, а вуса, схиляючися, затуляли голене підборіддя. Мовчали діти, мовчали жінки. І розмова була вже не про