Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

нервував через свою наготу. А на той час я уже ніби звиклася, що старший голий чоловік магічним чином з’являється з майбутнього і вимагає одяг, – усміхається Клер. – І їжу.

– Що смішного?

– За ті роки я готувала тобі досить дивні страви. Бутерброди з арахісовим маслом та анчоусами. Крекери «Рітц» з паштетом і буряком. З одного боку, я хотіла побачити, чи є щось, чого б ти не їв, а з іншого, намагалася справити на тебе враження своєю кулінарною майстерністю.

– Скільки мені було років?

– Гадаю, найстаршим я бачила тебе у сорок з хвостиком. А щодо наймолодшого – я не впевнена. Може, близько тридцяти? А скільки тобі тепер?

– Двадцять вісім.

– Зараз ти видаєшся мені таким молодим. Останніх кілька років тобі було трохи за сорок, і, здавалося, життя тебе не жаліло… Важко сказати. Коли ти маленька, усі дорослі здаються великими та старими.

– То що ж ми робили? У долині? Ми були там багато часу.

Клер усміхається.

– Багато чого робили. Це залежало від мого віку, а також від погоди. Часто ти допомагав мені з домашнім завданням. Ми грали в ігри. Та в основному розмовляли. Маленькою я думала, що ти ангел. Розпитувала тебе про Бога. У підлітковому віці намагалася змусити тебе кохатися зі мною, ти не погоджувався, і, звичайно, я прагнула цього ще більше. Думаю, так чи інакше, ти боявся сексуально мене розбестити. В якомусь сенсі ти нагадував дбайливого батька.

– Ого. Можливо, це хороша новина, але чомусь цієї миті я не хочу, щоб мене сприймали, мов батька. – Наші очі зустрічаються. Ми обоє усміхаємося, ми ж змовники. – А як щодо зими? Зими у Мічиґані суворі.

– Я нишком проводила тебе до нашого підвалу; в будинку величезний підвал із кількома кімнатами. Одна з них – комірчина, за стіною якої є котел. Ми називаємо її читальною залою, тому що там зберігаються всі непотрібні старі книги й журнали. Якось, коли ти сидів там, у нас була хуртовина, ніхто не ходив до школи чи на роботу, і я думала, з’їду з глузду, поки дістану тобі їжу, – в будинку було не так багато продуктів. Ета саме мала йти до магазину, коли розлютувалася буря. Ти застряг там на три дні: читав старі випуски «Рідерз дайджест» і жив на сардинах і локшині з пакетиків.

– Звучить пікантно. З нетерпінням цього чекатиму. – Нам приносять їжу. – Ти колись вчилася готувати?

– Ні, не скажу, що вмію готувати. Нел і Ета завжди гнівалися, коли я намагалася щось приготувати на їхній кухні, хіба що могла взяти собі кока-колу. А відтоді, як переїхала в Чикаґо, мені немає для кого готувати, тому нема стимулу це робити. Здебільшого я надто зайнята навчанням і усім таким, тому харчуюсь я тут. – Клер пробує карі. – Смачно.

– Нел і Ета, хто вони?

– Нел – наша кухарка, – усміхається Клер. – Нел – як кордон блю[8], що потрапив у Детройт; неначе Арета Франклін[9], втілена в Джулію Чайлд[10]. Ета – наша економка й просто незамінна людина. Насправді, вона нам майже як мама; я про те, що моя мама… Ета просто завжди поруч, вона німка, сувора, але з нею затишно. А моя мама десь витає у хмарах, розумієш про що я?

Киваю з повним ротом супу.

– О, ще є Пітер, – додає Клер. – Пітер – садівник.

– Ого. Твоя сім’я має слуг. Здається, ти іншого пера пташка. Я… уже стрічав когось із твоєї сім’ї?

– Ти познайомився з моєю бабусею Міґрем якраз перед її смертю. Вона – єдина людина, якій я розповідала про тебе. До того часу вона майже втратила зір. Вона знала, що ми планували побратися, і хотіла зустрітися з тобою.

Полишаю їжу й дивлюся на Клер. Вона теж дивиться на мене, незворушно, по-ангельськи спокійно, невимушено.

– Ми збираємося одружитися?

– Гадаю, так, – відповідає вона. – Ти роками розповідав мені, що, звідки б ти не приходив, там ти одружений зі мною.

Занадто. Це вже занадто. Заплющую очі й змушую себе ні про що не думати. Зовсім не хочу втратити над собою контролю в цю мить.

– Генрі? Генрі, з тобою все гаразд? – Відчуваю, як Клер сідає на диванчик поруч зі мною. Розплющую очі, вона міцно стискає мої руки своїми. Дивлюся на її руки: вони спрацьовані, грубі й потріскані. – Генрі, пробач, я не можу звикнути до цього. Все зовсім навпаки. Я про те, що все життя ти був тим, хто знав геть усе, і я начебто забула, що сьогодні, можливо, мені варто не поспішати. – Вона всміхається. – Насправді, останнім, що ти сказав мені перед тим як піти, було: «Зглянься наді мною, Клер». Ти сказав це так, що тепер я припускаю: ти цитував мене.

Клер і далі тримає мої руки. Вона дивиться на мене із захватом, з любов’ю. Я надзвичайно вражений.

– Клер?

– Так?

– Може, пригальмуємо? Вдамо, що це звичайне перше побачення двох нормальних людей?

– Добре. – Клер встає і повертається на своє місце по інший бік столу. Вона сидить невимушено і намагається не усміхатися.

– Е-е, гаразд. Ну… Клер, може, розкажи мені про себе. Хобі? Домашні улюбленці? Незвичайні сексуальні вподобання?

– Сам дізнавайся.

– Гаразд. Подивимося… Де ти вчишся? Що вивчаєш?

– У художньому коледжі при інституті мистецтв. Займаюсь скульптурою, саме почала вивчати виготовлення паперу.

– Круто. Що у тебе за проект?

Здається, вперше за вечір Клер почувається незручно.

– Він… великий, і про… птахів.

Вона дивиться на стіл, тоді робить ковток чаю.

– Птахів?

– Насправді мова про… тугу.

Вона й досі не дивиться на мене, тому змінюю тему.

– Розкажи більше про свою сім’ю.

– Гаразд. – Розслабившись, Клер усміхається. – Ну… моя сім’я живе в штаті Мічиґан, у маленькому містечку Саут-Гейвен, на березі озера. Фактично наш будинок – за межами міста. Спершу він належав батькам моєї матері, моєму дідусю та бабусі Міґрем. Дідусь помер ще до мого народження, а бабуся жила з нами до самої смерті. Мені тоді було сімнадцять. Дідусь був юристом, тато теж юрист. Тато зустрів маму, коли прийшов до дідуся на роботу.

– Отже, він одружився з дочкою боса.

– Так. Насправді, іноді я замислююсь: а чи не одружився він із будинком боса? Моя мама – єдина дитина в сім’ї, а будинок – надзвичайний; його згадують у багатьох книгах про рух «Мистецтво та ремесла»[11].

– Як він називається? Хто його побудував?

– Він називається «Мідовларк-гауз». А побудував його в 1896 році Пітер Вінз.

– Нічого собі! Я бачив його на світлинах. Його збудували для когось із сім’ї