Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

— Будь обережний, щоб ми не налетіли на скелі.

Етьєн, чиї тихі очі читали море, мов поезію, здивовано звів брови.

— Скель тут немає, мій царю, — відповів він м’яко, але впевнено. — Ми у відкритому морі. За два дні досягнемо порту Артуро, а тоді — додому. Чи у вас інші плани?

Леонід завмер, його пальці стиснули кинджал із орлом.

— А острів? — запитав він, голос ледь тремтів. — Скелі, тунель, портал... Ми були там.

Етьєн нахмурився, його погляд відбив подив.

— Острів? — перепитав він. — Ми тиждень не сходили на берег. Вам не примарилося?

Леонід перевів погляд на палубу, де Морган віддавав накази, а Алонсо, тягнучи мотузки, жартував із Томасом. Очі Томаса, пильні й стурбовані, не відривалися від горизонту, де імла дедалі густішала. Ніхто з них не пам’ятав острова, багряного сяйва, що втягнуло їхні душі. Чи був це сон? Чи сіті Люция, чия холодна посмішка й багряний перстень гуділи в пам’яті? Єдина згадка про те, що сталося: знак «М», що палахкотів на долоні Леоніда, наче відбиток невідомого.

Етьєн, помітивши затьмарене обличчя Леоніда, запитав:

— Мій царю, щось не так? — його голос бринів напругою, ніби він уже відчував невидиму загрозу.

Алонсо, почувши запитання, зупинився. Його жартівливий тон зник так само швидко, як і прийшов.

— Якщо це про той шепіт у тумані… я теж його чув, — зізнався він, і страх відбився в його очах.

Томас, тримаючи амулет, додав тихо, майже пошепки:

— Алонсо правий. Компас бреше. Це не просто туман.

За кілька годин серпанок розтанув, мов завіса перед новою сценою, і небезпека відступила. «Крила Перемоги» взяли курс на порт Артуро, що гніздився в мальовничій бухті Теплого океану. Гранітні стіни, мов вічні вартові, обрамляли білосніжні пляжі, а кришталево чиста вода, бірюзова й прозора, відкривала погляду морських жителів на мілководді. М’який пісок, теплий і ніжний, кликав до відпочинку. Тропічні ліси й мангрові хащі ховали птахів із райдужним пір’ям і екзотичних звірів, чиї тіні гойдалися в кронах, ніби приховуючи таємницю. Ця гавань вабила купців і мандрівників, що поверталися з оповідями про її неземну красу, але Леонід відчував: спокій оманливий. Гра, розпочата на острові, лише набирала обертів, і тінь Люция, мов привид, чатувала в його думках.

Морган підійшов, його борода гойдалася на бризі, очі, що бачили бурі, дивилися з повагою.

— Порт Артуро, мій царю, — мовив він, але в голосі бриніла тривога. — Усе гаразд?

Леонід змусив себе всміхнутися, але рука міцніше стиснула амулет.

— Поки так, Моргане, — відповів він. — Але попереду буря, яку ми ще не бачили.