Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Розділ 2. Остання битва Леоніда. Або як отримати все та нічого

Після піврічного плавання, сповненого пригод і відкриттів, відвідавши безліч химерних і далеких країв, цар Леонід разом зі своєю морською сім’єю повернувся до серця Імперії — величного міста, що ожило з поверненням великого правителя. Столиця гуділа святом, мов весняний вулик: юрми людей заповнювали вулиці, барвисті гірлянди гойдалися над площами, пісні й вино лилися рікою.

Таверни столиці пульсували, немов серце Імперії, що билося в ритмі перемоги. Серед тріску вогнищ, дзенькоту келихів і теплого духу диму та кориці, троє мореплавців — Томас, Етьєн і Алонсо — щоночі займали почесне місце за грубо тесаним дубовим столом. Їхні імена стали майже легендами: господарі змагалися між собою, хто перший запропонує їм вино, вечерю й місце, гідне королів.

Їхні голоси впліталися в ніч, мов різнобарвні стрічки в килим долі. Слухачі тіснилися, ковтаючи слова так само жадібно, як вино. Томас, захмелілий, із очима, що сяяли зухвальством, розмахував руками й ткав байки, де живі скелі оберталися в гігантських крабів, а крилаті змії з очима, мов ліхтарі маяків, гойдалися над морями. Його голос гримів, слова виблискували, мов хвилі, а гості, захоплені казками, підносили ель, сміючись і вигукуючи тости.

Алонсо, насуплений, із суворістю, що ховала добру посмішку, буркнув крізь гомін:

— Знов вигадуєш, Томасе…

Той хитро всміхнувся, нахилився, мов змовник, і прошепотів:

— Якщо не прикрасити казку, хто наллє нам елю? Так ми завжди в центрі, брате.

Етьєн, тихий, мов тінь біля вогню, додавав стриманих штрихів — то слово, то посмішку, теплу, як жар вугілля. Він тримав історії в рівновазі, наче лоцман у тумані.

Таверни жили їхнім духом. Свічки тріпотіли, тіні гойдалися на стінах, мов привиди далеких морів. Дерев’яні балки вбирали сміх, тости й гомін, наче пам’ять старих гулянь. Вино хлюпало з глеків, як хвилі з трюму в шторм, і кожен гість, що тіснився до столу, ловив не лише смак елю, а й жар пригод — вигадок чи майже правди, оскільки пам’ять про справжні дива затьмарилася. І в глибині ночі, серед сміху й казок Томаса, народжувалася нова легенда, що сяяла над містом, мов зірка над морем.

Капітан Морган також був нарозхват: його ім’я лунало з уст дам і вельмож, мов чарівне заклинання. Запрошення сипалися, як пелюстки у весняну бурю — на бали, вечері, несподівані зустрічі, що пахли змовою. Він не встигав усім відповідати, лишаючи за собою шлейф екзотичних спецій, солоного моря й легенд, що гуділи, мов відлуння далеких хвиль.

На одному з розкішних прийомів, де зали дихали сміхом, квітами й музикою скрипок, його вперше побачила вона, панна з очима, в яких мудрість літа грала з весною. Вона, сестра Максимуса, воєначальника й учителя військового мистецтва царя Леоніда, звалася Оленою. Її вважали трохи навіженою, але доброю й щирою, із серцем, сильним, мов буря. Її очі сяяли зухвалим вогнем, і навіть імператорські гардини, що гойдалися в бальному залі, тьмяніли перед її усмішкою.

Від тієї миті, як вона побачила капітана, невловиме й невблаганне тягнуло її до нього, наче зорі тягне небо. Вона закохалася без вагань — палко, глибоко, готова віддати йому руку й серце. А разом із серцем — посаг, щедрий, мов скарб забутого короля: золото, срібло, коштовне каміння й землі. Та ці скарби були тінню її почуттів, що не знали зважування й торгу. Бо справа була сердечна — і тільки сердечна.

Капітан Морган, хоч і мав серце, загартоване бурями й битвами, не встояв перед чарами панни Олени. У її очах він бачив не лише жіночність, а й щось більше — виклик, блиск розуму й полум’я, що могло розпалити душу. Але відкритися не поспішав. Занадто багато думок і сумнівів вирувало в його душі.

У нескінченній круговерті прийомів і зустрічей Морган здружився за елем із Максимусом, суворим, але справедливим воєначальником, чиї плечі тримали не лише обладунок, а й долю Імперії. Одного вечора в таверні, де гомін гостей стихав під тріск вогнища, а келихи дзенькали в такт сміху, ель розв’язав язики. Максимус, примружившись, кинув жартома:

— Що, капітане, знову Олена очі тобі засліпила?

Морган усміхнувся, але погляд сховав у піні келиха. Він зізнався — тихо, ніби боявся власних слів.

— Що саме, мій друже, відштовхує тебе від моєї сестри? — спитав Максимус, дивлячись пильно, з виразом, що нагадував огляд поля перед битвою.

— Що ти, — буркнув Морган, захмелілий, втупившись у келих. — Вона… сама досконалість і чари. Я був би радий знайти хоч одну ваду — заради рівноваги! Але не можу…

Максимус посміхнувся, і та посмішка була схожа на грозу, що сміється.

— Не турбуйся, брате. Недоліки Олени самі тебе знайдуть. Рано чи пізно.

Морган хмикнув, ховаючи збентеження.

— Ну що, справу вирішено? — додав Максимус, примружившись.

— Ну… — знизав плечима Морган, потягнувшись до келиха.

— Ти ж капітан чи хто? — піддражнив Максимус, наливаючи ще елю. — Де твоя сміливість?

— Може… я просто недостойний Олени, — тихо зізнався Морган, і його очі блиснули теплом.

— Дурниці, — гаркнув Максимус, але з товариською теплотою. — Вона тебе вибрала, а це вже половина битви. Давай, слово капітана!

Морган зітхнув, усміхнувся крізь сумніви й підняв келих. Під зоряним небом, над гомоном таверни, він дав обіцянку — щиру, чоловічу, що трималася не на присязі, а на дружбі.

Наступного дня між трьома, Максимусом, Оленою й капітаном, відбулася коротка, але доленосна розмова віч-на-віч. Очі Олени сяяли — вона знала. Морган стояв, мов перед штормом, але не відступив.

А за тиждень столиця Імперії гуділа від весілля, що його пам’ятали довго. Пишне, гучне, сповнене світла й сміху, воно стало останнім святом перед новою бурею. Такий поспіх весілля спричинив терміновий від’їзд Максимуса, що вирушив захищати північні кордони Імперії Леоніда, де палахкотіла війна. В дорогу він узяв не лише меч і честь воїна — з ним ішла віра, що в серці його сестри палає вогонь, здатний зігріти навіть найлютіший шторм.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍