Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

- Мілано Романівно, домашнє завдання записуємо? − вже втретє запитав п'ятикласник Сергійко.

Вчителька ось уже кілька хвилин незворушно стояла біля вікна і дивилася у далечінь. Учні визирали з-за моніторів, витягуючи шиї як гусенята, щоб наглянути якусь цікаву річ і собі. Але нічого, крім шкільного подвір'я і вулиці з такими знайомими будинками, вони не побачили. Нічого незвичного, нічого, щоб могло так захопити їх улюблену вчительку інформатики.

 Вона працює з ними тільки другий рік, але прихильність здобула ще у перший тиждень викладання на новому місці. Мілана Романівна була нетутешня. Приїхала в село, де стояло обійстя її діда. Того уже три роки як забрала дочка, Міланина мама, до себе у передмістя. Там теж був приватний будинок з садочком і клаптиком городу, тож старому було чим займатися. Інакше б із дому ні ногою. Не хотів бути обузою і нудьгувати в дітей перед очима. А так навіть вуликами розжився. Мілана спершу теж поїхала до батьків, на Львівщину. В Києві у перші тижні війни залишатися було страшно, самотньо. Андрій ще 25 лютого пішов в територіальну оборону міста, а згодом вступив у ЗСУ. Та й наречений сам наполягав, аби не затримувалася в столиці і їхала до своїх. Все-таки Західна Україна, невеличке містечко. І близькі поруч. Прожила вона зі своїми до літа. На нову роботу не влаштовувалася: кінець навчального року, дистанційне навчання допрацьовувала зі своїми ліцеїстами, хто ще виходив на зв'язок. А влітку поїхала на Хмельниччину в село Окіп, де провела найщасливіші дитячі роки, граючись з сусідськими дітьми і допомагаючи бабці й дідусеві по господарству. Дід Іван був знатним майстром. Усе вмів робити, до чого не взялися б руки. Треба піч − ось вам піч, а загадали камін − беріть, грійтеся. В садку вулики гудуть, ще й хатинка є над ними. "То ціла медична наука", − жартував Іван Тимофійович, коли сільські баби допитувалися, чого це міські зачастили до діда на пасіку. Мілана провела всю відпустку у дідовій хаті. Впорядкувалася там, думки до ладу привела. Втікати від реальності не тікала. Село давно з Інтернетом і новини в Телеграмі тримали її в курсі подій. Але на серці стало спокійніше, в голові розвиднилося. Знову почали ідеї з'являтися: які програми давати учням, щоб розвивалися в ногу із світовими технологіями. І тут несподівана пропозиція. В селі Білогородка, розташованого неподалік, з'явилася вакансія вчителя інформатики. Директорка знала внуку Івана Тимофійовича ще зі шкільних років. Вихована і кмітлива дівчина навідувалася з друзями на шкільний майданчик під час канікул. Завжди гуртувала біля себе, вигадувала ігри. Одним словом − ціла знахідка. Тож тепер, коли дійшла звістка про столичну інформатичку до Ірини Олександрівни, вона особисто завітала до потенційної працівниці. Довго вмовляти Мілану Романівну не довелося. Хоч директорка підготувала більше п'яти аргументів на користь сільської школи у ці непрості часи, молода вчителька відразу погодилася перевестися зі столиці. 

− Мілано Романівно, дзвінок продзвенів. Можна нам вже на перерву? − це Софійка підійшла до вчительки і взяла за руку.

Мілана стрепенулася і кивнула. Діти тихо вийшли. В кабінеті стало душно і вчителька поспішила вийти в коридор. До учительської повертатися не хотілося. Спустилася на перший поверх та поспішила до виходу. Надворі було по весняному сонячно. Лютий ще барився віддавати свої володіння, але жайворонки і шпаки закликали весну-красну. В інший день Мілана обов'язково звернула б увагу на цих співаків і закликала б своїх вихованців порадіти з мелодій. В інший день, коли дідусь був живий. Тепер його немає...