Верона Дарк - Крізь роки пам'яті , Верона Дарк

Ліза сиділа в кафе, чекаючи на Макса, але замість нього до неї підійшли його батьки. Вони виглядали ще більш вражаюче, ніж зазвичай, їхні обличчя були серйозними й холодними. Ліза здивувалася, коли вони сіли за її столик, але не встигла нічого сказати, як батько Макса заговорив.

"Лізо, ми не хочемо тебе образити, але ти маєш зрозуміти одну річ: Макс не може бути з тобою. В нього є інші зобов'язання, і ми не дозволимо йому через тебе порушити ці плани," — його голос був спокійний, але надзвичайно твердий.

Ліза розгублено дивилася на них, її серце билося сильніше, і вона відчувала, як все всередині їй обривається. "Я люблю Макса," — зламленим голосом сказала вона, намагаючись не зламатися перед ними. "Ми з ним разом. Я хочу бути з ним."

Мати Макса, яка сиділа поряд, глибоко зітхнула. "Ліза, ти повинна зрозуміти, що це не просто твоя і його справа. Це питання не лише сім'ї, але й майбутнього Макса. Він не може знищити свою репутацію через тебе. Він має обов'язки перед нами і перед іншими людьми."

"Влітку в нього весілля з Марго," — додала вона, дивлячись на Лізу з холодним виразом обличчя. "Ми вже все вирішили. Це лише питання часу."

Ліза не могла повірити своїм вухам. Вона відчула, як кожне слово відлунює в її серці, розриваючи його на шматки. "Це неправда... він мені казав, що любить мене..." — її голос тремтів.

"Але він не може бути з тобою, Ліза," — сказав батько Макса, дивлячись їй прямо в очі. "Якщо ти не підеш від нього, ми зробимо так, що твоє життя в цьому місті стане нестерпним. Ти не витримаєш цього, ми знищимо тебе. Ти повинна зрозуміти, що це не твоє місце."

Ліза намагалась втримати сльози, але вони потекли, нестримно. Її серце боліло, наче його розривали на частини. Вона любила Макса більше за все на світі, і від цієї думки їй ставало ще важче дихати.

"Ви не можете цього зробити," — прошепотіла Ліза крізь сльози. "Макс має право сам вирішити, з ким йому бути."

"Ні, Ліза. Ти не розумієш. Він не може обрати тебе. Він має сім'ю, майбутнє. Ми можемо зробити твоє життя пеклом, якщо ти не підеш," — сказав батько Макса, його слова були безжальні.

Ліза стояла в тиші, її руки тремтіли, і серце боліло так, як ніколи раніше. Вона розуміла, що батьки Макса не жартують. Вони могли вчинити з нею все, що завгодно. Вона відчувала, як її світ руйнується на очах. Не було жодного шансу змінити ситуацію.

"Я люблю його... але я не можу йому завадити," — тихо сказала Ліза, ридаючи.

Батьки Макса встали і пішли, залишивши її наодинці з її відчаєм. Ліза сиділа там, витираючи сльози, намагаючись усвідомити, що тільки що сталося. Вона не могла залишатися в цьому місті, вона не могла залишити Макса, але вона розуміла, що не має іншого вибору. Вона мусила поїхати.

Вночі, тихо, щоб ніхто не помітив, Ліза пакувала свої речі. Вона не сказала Максу, не попрощалася. Вона вирішила поїхати, за тисячу кілометрів від цього міста, де всі нагадували їй про її невдачу. Вона не могла залишити університет, не могла залишити своїх мрій і майбутнього, але це була її єдина можливість уникнути повного знищення.

Ліза сіла в поїзд, який відвіз її від Макса, від того світу, який вона колись вважала своїм. Вона не знала, що буде далі, але в її серці було лише одне — розрив, який залишився від того, що вона мусила залишити Макса, аби зберегти хоч якусь гідність.