Марина Вітер - У темряві серця, Марина Вітер

Розділ IV. Гості зі зловісним минулим

         Тієї ночі в маєтку запалили більше свічок, ніж зазвичай. Олівія помітила це, коли проходила повз головну галерею — коридор, прикрашений портретами предків роду Лакруа, їхні очі здавалось стежили за кожним рухом. Біля входу слуги поспішали накривати стіл, відчувалося ніби має прибути хтось важливий.

— Вечеря з ворогом, — кинула кухарка пані Берет, коли Олівія запитала про гостей. — Таких зустрічей у цьому домі не було з часів похорону графині.

            Олівія спостерігала з тіні. Коли гість нарешті з’явився, в її тілі промайнув холод. Високий, у темному каптані, з короткою сивиною на скронях і звичкою стискати тростину так, ніби вона була мечем.

— Месьє Морель, — виголосив Арман, виходячи назустріч.

— Арман. Ти все ще граєш роль добропорядного господаря? — промовив той з іронією, його голос був низький і насичений отрутою.

               Вони потисли руки, мов давні знайомі, але в їхньому погляді палала ненависть.

              Олівія відчула — цей чоловік був не просто ворогом, він щось знав і можливо саме він міг бути пов’язаний із смертю її батька.

           Уночі вона прокралася до бібліотеки, де старі книги, затерті фоліанти, запах воску та на нижній полиці — сейф. Вона бачила, як Арман відкривав його кілька днів тому. Після хвилини роздумів — обережно ввела комбінацію дат, які могла запам’ятати, а семе день смерті його сестри. Клац і сейф відкрився всередині було кілька листів, документи, і… пожовклий аркуш з печаткою Паризького суду. В очах Олівії потемніло там було написано ім’я її батька, а поруч — підпис: Етьєн Морель.

— Тож це був він… — прошепотіла вона.

— Ви шукаєте щось, пані Дебюссі?

              Вона обернулася різко, Арман стояв у дверях. Його очі блищали, але не від злості, а від цікавості та можливо, як їй здалося, ще від… страху?

— Здається, у вас є більше питань, ніж ви показуєте і більше таємниць, ніж ви готові визнати.

            Олівія мовчала і тиша в цей момент була голоснішою за слова.

— Може, настав час почати грати відкрито, мадмазель… Вільнуа?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍