Марина Вітер - У темряві серця, Марина Вітер

Розділ ІІІ. Її справжнє ім’я

      Вночі маєток ставав іншим. Навіть вітер здавався шепочучим — ніби стіни пам’ятали надто багато й не могли мовчати. Олівія сиділа у своїй кімнаті, перед нею лежала стара книга, та вона її не читала. Її пальці торкалися кулона на тонкому ланцюжку — єдиного, що залишилося від минулого життя. На звороті кулона — вигравіруване ім’я: Клара Вільнуа.

       Так звали її тоді — до того, як загинув її батько, дрібний судовий радник у Парижі. Він загинув за дивних обставин. У газетах написали — самогубство. Та Клара знала: він не покінчив з життям його знищили. І людина, яку вона підозрювала… мала прізвище Лакруа.

         Тоді вона втекла, змінила ім’я, вигляд, стала вчителькою. Вона вивчила життя Армана, спостерігала здалеку, поки не знайшла привід увійти в його дім.

         Та все пішло не за планом. Бо в очах чоловіка, якого вона ненавиділа — вона почала бачити не тільки холод, а ще — біль і саме головне, що вона побачила - найстрашніше… правду.

         Наступного дня Арман знову з’явився раптово — як завжди. Вони зустрілися на терасі, де Олівія готувала чай для Елоїзи.

— Ви часто дивитесь на мене, — сказав він несподівано.

— Ви не залишаєте вибору. Ви — центр цього місця.

— Це не кокомплімент, це попередження.

          Він зробив ковток чаю, подивився на неї, ніби щось шукав, потім несподівано запитав:

— Ви коли-небудь когось втрачали?

          Олівія стиснула чашку.

— Так втрачала, іноді втрата — це єдине, що залишає слід на все життя.

          Він мовчав і це мовчання було густим, як туман.

— Якщо вам тут не подобається, ви можете піти, — кинув нарешті, ніби випробування.

— А якщо я залишусь?

— Тоді дізнаєтесь те, що краще було б не знати. 

        Сказавши це він пішов, залишивши її на терасі. А в її серці — лунає одне питання: чи винен він у смерті батька? Чи, можливо, він — лише ще одна жертва?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍