Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

що сягав від Прибалтики далеко на схід або південний схід. Це галінди, судини, ставали, алани. На думку Г. Ловмянського, розселення цих народів пов’язане з напрямком торгового шляху від Балтійського до Азовського морів, який міг існувати у І—II ст. н. е. Ставанів Г. Ловмянський локалізував у Середньому Подніпров’ї та Подесенні. Назва ставани (слов’яни) вживалася, на його думку, купцями, що вели діяльність серед народів Балтійського узбережжя та аланів. Від них ця назва потрапила в одне з джерел, яке використав Птолемей. Етнонім «венеди» вживався лише тими народами, які проживали вздовж бурштинового шляху, що контролювався германцями[9].

Якщо ім’ям венеди (венети), ймовірно, називали слов’ян (до речі, як і деякі інші народи Європи) їхні сусіди-германці, то під «ставанами», не виключено, криється змінена самоназва цього народу або одного з його племен. Назви «ставани» і «слов’яни» ідентифікувало багато вчених, починаючи від Ломоносова і Татищева. Зазначимо, що за нормами грецької мови сполучення «слав» було неможливим, тому у візантійських джерелах VI—VII ст. греко-римські автори слов’ян називали склавинами, склавами тощо.

Ще одну, більш пізню згадку про венедів знаходимо в так званих «Певтінгерових таблицях» — карті римських доріг, які, ймовірніше, датуються другою половиною III ст. н. е. Документ дійшов до нас у копії, зробленій у XIII ст., і являє собою довгий сувій паперу із позначенням доріг. Він використовувався для потреб подорожніх і купців як географічна карта. Тут дається перелік народів та земель, розміщених у напрямку із заходу на схід, до якого входять венеди. Вони локалізовані на північ від Данії і на схід від лугіїв. Це територія на північ від Карпат, у Верхньому Подністров’ї і західніше[10].

Вдруге назва «венеди» трапляється на карті значно південніше, в гирлі Дунаю, між Дунаєм і Дністром[11].

Інтерпретація цього джерела викликала значну дискусію. Майже в кожній роботі, присвяченій раннім слов’янам, воно згадується і пояснюється по-різному. Дослідники, які локалізують слов’ян у Верхньому Подніпров’ї або межиріччі Вісли і Одри, як правило, ігнорують дані Певтінгерових таблиць, прихильники південної, подунайської, прабатьківщини слов’ян наголошують на їх достовірності.

З аналізу писемних джерел перших століть н. е. можна зробити такі висновки. Етнонім «венеди (венети)» принаймні частково стосується слов’ян. Слов’яни (венеди-ставани) становили в цей час великий народ північної частини Сарматії. Вони проживали на території між Віслою, східними відрогами Карпат і Подніпров’ям. Тут слов’яни мали свої домівки. З цієї території вони здійснювали військові походи проти бастарнів на півдні, естіїв і феннів (балтів та фіно-угрів) на півночі. Їх західні кордони межували з територією германців, а південні проходили між Степом та Лісостепом, межуючи з іраномовним кочовим населенням. Північний та східний кордони за писемними джерелами не простежуються.

Наведене тлумачення здається дуже вірогідним, але необхідно ще раз нагадати, що у відомостях згаданих авторів немає жодної позитивної вказівки на слов’яномовність пізньоантичних венедів (венетів). Особливо це зауваження стосується народів Південної Прибалтики та пониззя Дунаю.

Виразно, з прив’язкою до певної території, писемні джерела фіксують слов’ян у середині І тис. н. е., коли вони виступають на історичній арені Європи як численна і сформована суспільно-політична сила. На цей час припадає їх найбільш інтенсивне розселення аж до межиріччя Ельби та Заале, Подунав’я і Балканського півострова, де вони ведуть активні війни з Візантійською імперією. Все це збуджує інтерес до слов’ян. Візантійські автори VI ст. — Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Симокатта, а також Маврикій Стратег, які знають слов’ян під іменем антів та склавинів, у своїх працях відводять їм значне місце як численному народові, що бере активну участь у подіях в Південній та Південно-Східній Європі й впливає на її історичний розвиток. Виходячи з інтересів Візантії, вони розглядають питання внутрішньої організації та соціально-політичної структури слов’янського суспільства, розвитку військової справи, взаємовідносин з імперією та іншими народами, як її союзниками, так і противниками. Не торкаючись тут питань, пов’язаних з реаліями VI—VII ст., звернемося до повідомлень, що висвітлюють проблему слов’ян першої половини І тис. н. е.

Історик Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VI ст. і присвяченій північно-германському племені готів, характеризує низку племен Центральної і Східної Європи, в тому числі венетів, з якими готи у ІІІ—IV ст. зустрілися на шляху свого переходу із Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я. Дуже важливо, що Йордан, порівняно з писемними даними більш раннього часу, крім венетів, у своїй праці називає ще антів і склавинів, підкреслюючи єдність їх походження. За Йорданом, вони походять від одного коріння.

«...Хоч їх (венетів) найменування тепер міняються відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами»[12].

Йордан окреслює територію розселення багатолюдного племені венетів VI ст. на заході верхів’ям Вісли та північними схилами Карпат[13]. На північ і на схід ця територія простягалась на далекі відстані, але її межі йому невідомі. Отже, дані Йордана підтверджують відомості, які містяться в авторів І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита і Птолемея. Через них ми можемо ретроспективно припустити, що й серед пізньоантичних венедів також були слов’яни. Йордан торкається також місця антів у подіях попереднього часу.

Після смерті Германаріха у 375 або 376 р. анти намагались відновити свою незалежність, але, зрештою, були розбиті наступником Германаріха — Вінітарієм. Їхній «король Боз» (на думку О. М. Трубачова, «Боз» чи «Бож» не ім’я, а статус ватажка — «вождь») та 70 старійшин були страчені[14]. Близькість або певну тотожність венедів та антів підтверджує також ім’я готського короля Вінітарія, яке на германському мовному ґрунті може інтерпретуватися як «потрошитель венедів», але ж при цьому він відомий насамперед як переможець антів[15].

Слід, однак, враховувати, що ці відомості носять ретроспективний характер і віддалені від часів написання «Гетики» півтора-двома сотнями років. Тому не можна виключати, що назву добре всім відомих сучасних (VI ст.) антів Йордан міг перенести на народ венетів, який воював з готами наприкінці IV або на початку V ст.

У всякому разі можна констатувати, що в середині І тис. н. е. слов’яни фігурують у писемних джерелах під самоназвою, а також під назвами, які вони отримали насамперед від германців (венеди (венети)) та іраномовних кочових етносів Південного Сходу (анти). До цього ж періоду відносять достовірне використання самоназви, яка зафіксована у формі типу «склавини». На думку деяких мовознавців, самоназва «слов’яни» не була споконвічною і на різних етапах історії етноніма могла супроводжуватися частковими змінами фонетичного вигляду слова. Це фіксує зміни семантичних мотивувань та асоціацій. Найраніше найменування слов’ян могло бути пов’язане з